Позначки

, , , , , , , ,


Вбивство дитини 1840 на Родосі  – резонансне ритуальне вбивство дитини 1840 року на острові Родос (тодішня Османська імперія), котре викликало конфлікт між християнською і жидівською громадами на о. Родос. Що пізніше дало поштовх до численних конфліктів у великій частині Османської імперії (в т.ч між мусульманами і жидами), котрі тривали до самого розпаду османської імперії.

Зникнення хлопчика

17 лютого 1840 хлопчик з грецької православної сім’ї не повернувся додому з прогулянки. Його мати звернулася наступного дня до османської влади з приводу зникнення сина. Губернатор острова, Юсуф Паша, дав вказівку про розшук, але кілька днів пошуків ні до чого не привели. Європейські консули чинили на губернатора тиск, щоб справа була швидше розкрита.

Розслідування

Через кілька днів дві грецькі жінки заявили, що вони бачили цього хлопчика, який йшов у напрямку до міста Родос в супроводі чотирьох жидів. Жінки стверджували, що одним з них був на ім’я Еліакім Стамболі. Його заарештували і допитали. 23 лютого він був знову допитаний, на цей раз у присутності високопосадовців, включаючи губернатора, каді, грецького архієпископа і європейських консулів. Стамболі зізнався в ритуальному вбивстві і звинуватив інших жидів, що призвело до нових арештів. Шість жидів були звинувачені у злочині < Jonathan Frankel: ''The Damascus Affair: „Ritual Murder“ Politics, and the Jews in 1840.'' Cambridge University Press, 1997. ISBN 978-0-521-48396-4 p. 69

За повідомленням жидів з Родосу, Стамболі був «закутий в ланцюги і підданий страшним тортурам розпеченим залізом, а на грудях його лежав дуже важкий камінь – він був буквально напівтрупом».

Губернатор острова Юсуф Паша, розпорядився заблокувати жидівський квартал напередодні свята Пурім і заарештувати головного рабина Яакова Ісраеля. Блокада була настільки суворою, що у мешканців кварталу виникла проблема з їжею і водою.

Тіло зниклого хлопчика було виявлено. Жителі жидівського кварталу стверджували, що ними була припинена спроба підкинути до них мертве тіло.

Мусульманськ<span lвлада в цілому не підтримували звинувачення жидів. Одного мусульманського чиновника спіймали на контрабанді хліба в блокований квартал; він був битий палицями і звільнений зі служби. Каді (османський начальник острова) відкрито симпатизував жидам, і в кінці лютого він почав процес повторного слухання по цій справі, в результаті якого наявні факти були визнані недостатніми для обвинувачення. Проте каді відмовився зняти блокаду з жидівського кварталу, хоча він явно вагався і на початку березня запросив із Стамбула додаткові інструкції. Лише через дванадцять днів після початку блокади прибув на острів уповноважений інспектор змусив губернатора зняти. Жиди вирішили, що справа закрита і «дякували всемогутнього правителя за своє визволення».

Повторне розслідування

Невдовзінадійшла звістка про порушення Дамаської справи про те, що жиди Дамаска зізналися у вбивстві священика Томаса Галанджіано<, що скріпило переконання християнської громади у винності жидів у вбивстві хлопчика. Британський консул повідомляв, що «греки голосно плакали, що справедливість не восторжествувала і вимагали арешту рабина і лідерів громади … Для забезпечення спокою … було вирішено їх ув’язнити». Вісім жидів було арештовано, включаючи головного рабина і Давида Мізрахі але його і ще одного через кілька днів ї випустили. Решта шість жидів залишалися у в’язниці до початку квітня.

Жиди стверджували що головного рабина і Давида Мізрахі підвішували на гаках до стелі у присутності європейських консулів. Мізрахі знепритомнів через шість годин тортур, а рабина тримали дві доби, поки у нього не почалися крововиливи. І що, вони не зізналися.

Європейські віце-консули на Родосі були єдині у своїй впевненості про винність жидів у ритуальному вбивстві. За твердженям жидів вони були головними організаторами допитів разом з британським консулом Дж. Г. Уїлкинсоном і шведським консулом Массі. На допиті головного рабина Уілкінсон заявив стосовно рішення каді: «Що може означати для нас судове рішення мулли після того, що сталося в Дамаску? Адже це ясно доводить, що, згідно Талмуду, потрібна християнська кров для приготування маци» <Jonathan Frankel: ''The Damascus Affair: „Ritual Murder“ Politics, and the Jews in 1840.'' Cambridge University Press, 1997. ISBN 978-0-521-48396-4 p. 71. А також вони повідомляли що “консули були присутні також під час тортур”. Коли головний рабин, покликався до австрійського віце-консулу, той відповість: «Що, рабин? Про що ти тут скаржишся? Ти ще не здох?»

Апеляція і звільнення

10 травня 1841 року в Стамбул прибула грецька та жидівська делегації, по п’ять чоловік у кожній. У столиці до них приєдналися каді, французький консул і австрійський віце-консул.

26 травня відбулася перша сесія трибуналу. Каді стверджував, що «справа по суті є результатом ненависті, і було роздутою за безпосередньої участі англійського та австрійського консулів». Консули наполягали на вині жидів і пред’являли письмові свідчення своїх колег, що залишилися на Родосі. Слухання тривали ще два місяці, посол Британії наполягав на висвітленні звинувачень в участі губернатора Родосу в тортурах. Зрештою, 21 липня, було оголошено вердикт. У його першій частині, справі між «грецьким населенням Родосу, позивачем, і жидівським населенням, відповідачем», було ухвалено: виправдати. У другій частині, було постановлено змістити Юсуф Паша з посади губернатора Родосу, так як він «допустив проти жидів дії, неприпустимі законом у всіх випадках і зокрема заборонені прокламацією султана від 3 листопада», виданого ще султаном Пишним у 16 столітті. Посол Британії подякував комісії яка «проявила справедливість у справі вбивства на Родосі» і назвав вердикт «знаком законності та гуманності, під яким діє Порта»

Указ султана і самосуди

У липні 1840 делегація, очолювана Адольфом Кремье і Мозесом Монтефиоре (Мойсей Хаїм Монтефіоре) попрямувала в Єгипет для надання сприяння жидам Дамаска, де добилися там звільнення жидів за звинуваченням у вбивстві отця Томаса.

По закінченні своєї місії до Мухаммеда Алі, Мойсей Монтефиоре попрямував назад до Європи через Стамбул. 15 жовтня 1840 в столиці Османської імперії він зустрівся з лордом Понсонбі, якому запропонував звернутися до султана з проханням видати декрет, котрий би формально засудив звинувачення жидів у ритуальних вбивствах, аналогічно виданим у свій час указом Сулеймана I Пишного, і таким чином поставити крапку над обома справами, в Дамаску і на Родосі. Послу Британії ця ідея припала до душі, і протягом тижня він організував для Мойсея Монтефиоре зустріч з Мустафою Рашид Пашею. Монтефиоре підготував пропонований текст указу в перекладі на французьку мову, зачитав його Рашид Паші, реакція якого була позитивною.

Увечері 28 жовтня Монтефиоре мав аудієнцію з султаном в його палаці. У своєму щоденнику Монтефиоре писав, що по дорозі до палацу вулиці були заповнені жидами які вітали його, а їх будинки були освітлені вогнями. На аудієнції Монтефиоре подякував султана за його участь у їх справі на Родосі. У свою чергу, султан запевнив гостей, що їх прохання буде задоволено. 7 листопада указ був підписаний і даний Монтефиоре, а його копія була послана головному рабину Туреччини («Хахам-баші»). З приводу судового розгляду справи про вбивство на Родосі, в ньому було сказано, що «в результаті ретельного вивчення жидівської віри і їх релігійних книг показав, що звинувачення проти жидів є абсолютним наклепом. Жидівска нація повинна мати ті ж привілеї, що й інші численні нації, що входять до складу наших підданих. Жидівській нації повинен бути гарантований захист». <Jonathan Frankel: ''The Damascus Affair: „Ritual Murder“ Politics, and the Jews in 1840.'' Cambridge University Press, 1997. ISBN 978-0-521-48396-4 p. 377.

Але цей указ очевидно не переконав громадян Османської імперії, бо пішла хвиля самосудів, котрі вже не мали прямого відношення до вбивства в Дамаску і на Родосі, а з інших подібних приводів:

* Халеб. Алеппо – Сирія) (1850, 1875),

* Дамаск (1840, 1848, 1890),

* Бейрут (1862, 1874),

* Єрусалим (1847),

* Каїр (1844, 1890, 1901-02),

* Ель-Мансура (Єгипет) (1877),

* Олександрія (Єгипет) (1870, 1882 , 1901-07),

* Порт-Саїд (Єгипет) (1903, 1908),

* Даманхур (Єгипет) (1871, 1873, 1877, 1891),

* Стамбул (1870, 1874),

* Бююкдере (Туреччина) (1864) ,

* Кузгунджук (Туреччина) (1866),

* Еюп (1868),

* Едірне (також Адріанополь – Туреччина) (1872),

* Ізмір (Туреччина) (1872, 1874),

* Шираз, Іран 1910.

– І це лише найбільш відомі випадки самосудів.

На що світова жидівська діаспора відповіла потужним становленням їх преси і громадско-політичних організацій.

Література

* Marc D. Angel: D. ”The Jews of Rhodes: The History of a Sephardic Community.” New York: Sepher-Hermon Press, 1980. ISBN 978-0-87203-072-5

* Jonathan Frankel: ”The Damascus Affair: „Ritual Murder“ Politics, and the Jews in 1840.” Cambridge University Press, 1997. ISBN 978-0-521-48396-4

* Bernard Lewis: ”The Jews of Islam.” Princeton: Princeton University Press, 1984. ISBN 978-0-691-00807-3

* Léon Poliakov|Poliakov, Léon: ”The History of Anti-Semitism. Volume I: From the Time of Christ to the Court Jews”. transl. by Richard Howard. University of Pennsylvania Press: Philadelphia, 2003. ISBN 0-8122-1863-9

* ”Encyclopedia Judaica” (CD-ROM Edition Version 1.0). Ed. Cecil Roth. Keter Publishing House, 1997. ISBN 978-965-07-0665-4

/використані матеріали з написаної мною статті у Вікіпедії/

Advertisements