Позначки

, , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,


Антихристів дух і політика. За висловом литовського філософа А. Мацейна «Історія це спільна діяльність Бога і людини в часі». Історія це перетворення людиною природи (культура) і відношення з надприродною (релігія). В культурі відбуваються усвідомлення людиною себе в світі. В релігії (другій основній формі існування людства) історія є усвідомлення людиною (у питаннях які вона завдає) свого походження і своєї мети.  

Без культури людина би не змогла утриматися в світі і оволодіти природою – це основа історії. Без релігії людина не змогла би вирішити проблему долі, бо вона залежить не від неї однієї. Хоча людина від природи релігійна, вона маючи свобідну волю може ухилитися від діалогу з Богом і виключити з взаємодії з Небом цю частину землі якою во­лодіє. Тому історія не тільки релігійний процес, а разом з тим і процес обезбожнення люд­ства. І фактор свободи відіграє тут вирішальну роль Онтологічного атеїзму немає і не може бути, та є психологічна безрелігійність – свідоме відвернення від Бога.

В особі Христа відбулося Боговтілення тому і вибір людиною Бога, чи Його відки­нення, відбувається в ставленні до Христа. У цьому процесі історія виявляє і Його против­ника, ім`я якому в Св. Писанні і в християнській традиції – антихрист. Поява антихриста як особистості є, по суті, висміювання дияволом акту Боговтілення.

Христос був богочоловіком, антихрист буде дияволочоловіком. В християнській літературі вказано, що антихрист займе престол цього світу, стане всесвітнім політичним правителем. З іншої сторони там-же говориться, що антихрист є постійним явищем в історії. Антихрист, як особа, буде лише найбільш зрілим плодом вічного антихристового духу. В. Соловйов суть антихриста виражав простою фразою «не все є золотом, що бли­стить». Фактично в антихриста багато блиску (і цей блиск засліплює очі й зачаровує дух) та немає по суті ніякої істинної сили.

Помилково думати, що антихрист буде заперечувати існування Бога. Це може ро­бити людина без розуму, а він буде особою великого розуму і навіть буде виглядати лю­диною високої моральності. Скоріш за все він буде переконаний, що любить людей і бажає їм щастя. Це буде ідеаліст й аскет, котрий буде творити свої діяння прикриваючись іменем Бога, хоча і буде точно знати, що він є з «духом самознищення і небуття, смерті і руїни», і ніколи (згідно церковного передання) не зможе вимовити своїми устами імені Христа. Він буде прихованим нігілістом; тобто особою перед якою встає тільки смерть, як єдина незаперечна дійсність, і по ту сторону смерті вона не надіється щось знайти. Він буде вірити, та буде любити тільки себе і тому буде повним безбожником (як і диявол), бо буде повним себелюбцем. Хоча це не завадить йому бути найбільшим в історії меценатом і благодійником і цим він, на початках, буде завойовувати свою владу над світом. Аби краще зрозуміти внутрішній світ антихристів рекомендую читачеві звернути­ся до геніальної повісті невиправного бунтаря Альбера Камю “Падіння” (1956).

Особливо наполегливо антихристу буде «допомагати» релігійним організаціям. За його часів усі храми усіх культів будуть виглядати найкраще (будуть усі добудовані). Від­новить він також й усі привілеї церкві. Передання взагалі говорить, що за часів антихриста люди не будуть хворіти і помирати природною смертю. Будуть лише гинути насильниць­кою смертю, від голоду і диких звірів. Після кількох десятиліть масової пропаганди евта­назії й масового винищення одиноких і беззахисних людей в Україні, “втечу” природної смерті можна пояснити і без містики.Антихрист визнає моральні цінності християнства як і всякий антихрист визнає християнство самою цінною релігією, бо воно сприяє підтримці моральності людства, поліпшенню соціальних умов, реалізації миру й демократії і т. ін. Та ні один антихрист , тим більше цей останній, не визнає ніколи онтологічної основи християнства якою є Ісус Христос. Теоретично антихрист буде визнавати Бога і добро, буде надавати релігії, як пра­витель, правову і матеріальну допомогу, та це не буде проявом Духа Божого, бо Христа як Бога він визнавати й сповідувати не буде. Антихрист буде визнавати історичне існування Христа. В. Соловйов навіть писав що в антихриста не буде спочатку ненависті до Ісуса, і він буде тоді визнавати його месіанське значення і гідність. Та він буде бачити в Христі лише свого попередника, предтечу. Предтечу, бо ідея предтечі є заперечення Христа як Останнього і тим самим як Бога. Бог предтечею бути не може, предтечею може бути тільки людина. Також Антихрист не буде визнавати Воскресіння Христове. Антихрист буде щиро хвалити Христа – людину, Христа – Месію, Христа – предтечу з метою відкинути Його, як Єдиного, Першого і Останнього, як Бога.

Окрім того антихрист буде вченим (у тому числі і теологом), громадським діячем, благодійником, письменником, вегетаріанцем, чудотворцем і народним цілителем. Та ці всі галузі його діяльності будуть лише засобом увійти в політику і утвердитися в ній. Тіль­ки в політиці остаточно проявиться дух і сила антихриста. Це пояснюється тим, що антихрист як і диявол є загарбником. Тобто тим хто засобом насильства захоплює місце, яке по праву йому не належать, вже за етнічною і віросповідною ознаками.

Політика і насильство є природно не від’ємними речами. Політичні засоби це завжди примус. Закон є проявом політичних органів і політичних ін­ститутів. А закон вимагає виконання, не приймаючи до уваги суб’єктивне переконання ви­конавця. Той хто не виконує закону той підлягає покаранню. І політична влада у формі держави має право на насильство «недарма меч носить» /Рим 13, 4/. Насильство її основ­ний засіб, аби представляти на землі Бога, аби бути острахом і помстою тим хто чинить зло. Немає сумніву, що насильство в багатьох сферах життя суспільства є необхідним і до­брим. У цьому сенсі політична влада, котра є в межах своєї природи, є від Бога.

Та бажан­ня переступити ці межі є вічною спокусою, котрій завжди піддається політика. Оскільки держава вміщає у собі усі сфери життя політичні правителі часто думають, що усі ці сфе­ри підлягають їх владі. І по цій причині насильство вторгається в релігію, мораль, благо­чинність, науку, мистецтво, і витісняє з них свободу й вибір перестаючи бути владою від Бога. Використання насильства там де людина покликана по суті самостійно визначитися, зробити свій вибір, є знаком антихристового духу.

За переданням антихрист не зупинить­ся на тому, що об’єднає весь світ в одній державі (військовою силою), він візьметься вирішувати соціальне питання, і на кінець, релігійне. І у вирішенні цих питань, застосу­вання сили буде присутнім. І навіть більше антихрист прагнучи захопити престол Христа і Його владу, примусить людей визначити його єдиним владикою і покровителем не лише в справах земного життя, але і в житті релігійному. Він буде вимагати від них навіть лю­бові, і жорстоко буде знищувати тих хто не любить його. Насильство дійде у царстві анти­христа до останньої межі, воно підпорядковує собі навіть людське серце. «Антихрист – політик до кінчиків нігтів»/А. Мацейна/. Він прагне аби перед ним як перед Христом «вся­ке коліно поклонилося на небі, на землі, й під землею». Та добивається цього не любов’ю і самопожертвою, а насильством, бо антихрист як і «диявол не любить» (Св. Тереза Авіль­ська 1512-1582).

Осквернення Бога.>
Антихристи не заперечують Бога (як, наприклад донедавна це робили комуністи) і по суті не є атеїстами-теоретиками, та поводять себе так (як і диявол) нібито Бог не має ніякого значення. Байдужість по відношенню до Бога одна з основ анти­христової діяльності.

Передання говорить нам, що антихрист побудує в Єрусалимі величавий храм усіх культів, як видимий символ єднання всіх релігій.В Римській імперії був пантеон, куди з усіх країв величезної держави звозили богів усіх народів. І в очах римлян ці боги не були вищою дійсністю, а були тільки іграшками, котрих звезли в одне місце, аби не ображати релігійних почуттів переможених народів. Усі вони були однаковими, бо усі були не­справжніми богами.

Релігійний культ – це видимий прояв основних релігійних істин, це догма, котра отримала видиме вираження. В позитивному плані культ виникає з самого відношення з Абсолютом котре закладено в цьому культі. Відмінності в культах є відмінностями у тих відношеннях. Це різниця догм в котрі вірить людина. Таким чином, усяка людська спроба об’єднати культи є завжди, як правило, проявом байдужості до відмінностей у догмах, і тим самим проявом байдужості до самої божественної істини.

В антихристовому царстві будуть виконуватися обряди усіх культів, та не для того аби розкрити істину, а для того аби цю істину приховати. У цьому храмі повинен буде утверджуватися релігійний скептицизм і релігійний індиферентизм. Об’єднання усіх культів саме по собі позбавить бажання шукати істину, і тим більше боротися за неї. Істина у світлі антихристового екуменізму буде виглядати недоступною, такою що не відкриваєть­ся людині, а усі релігії лише як видумки людини.

Антихрист також об’єднає і три основні течії в християнстві – католиків, православ­них і протестантів. Різниця між тими церквами прихована не лише в різних людських на­чалах, не лише у відчуженості, викликаною історичною, ворожістю чи непорозуміннями, але і в схилянні перед антихристовими силами, котрі ведуть до руйнування початкової єдності. І найголовніше, в існуванні тих конфесій є глибока внутрішня суть – це є видимий прояв нанесених ран Христу і Його Церкві. І тому правдиве об’єднання можливе лише на основі Боголюдської повноти Христа, а не за забаганкою мрійників чи політичної влади.

Антихрист буде називати себе одночасно істинним католиком, істинним православ­ним й істинним протестантом, і так дальше. Буде приймати часто участь в здійсненні літургічних обрядів усіх конфесій. Це вже сьогодні практикують багато політиків, котрі на Різдво чи Великдень встигають прийняти участь у богослужіннях багатьох конфесій. А тих політиків котрі тримаються лише однієї релігії (і конфесії) публічно ганьблять. Тому майже усі будуть мати антихриста за свого і підуть за ним. Широта поглядів найчастіше виростає з відсутності їх глибини. Тим більше що ця широта ні до чого не зобов’язує, а тоді як глибина накладає обов’язки, бо вона приводить людину до Бога.

Виривання з коренем ідеї Бога з людської свідомості (суть індиферентизму) і буде головною мрією антихриста. Ф. Достоєвський назвав ці мрії «геологічним переворотом», надаючи їм таким чином космічну суть і значення. Як геологічні події, (потопи, землетру­си) відкривають перед землею нові періоди в її природному розвитку, так і виривання ідеї Бога з людської свідомості відкрило би нову еру в історії людства. Необхідно визнати, що ідея Бога це свого роду «прокляття» для людини, котра перетворює людину на вигнанця й мандрівника на цій землі. Ідея Бога, будучи покликом Вічності й Абсолюту, викликає в людині невдоволення обмеженістю земної реальності й відповідно почуття тривоги, спо­нукає її завжди бути в дорозі, йти все далі і далі. І тільки тоді, коли ця ідея буде знищена, тільки тоді людство зможе добудувати Вавилонську вежу, тільки тоді людина зможе у цій дійсності відчути себе мешканцем, а не мандрівником. Грубо говорячи тільки тоді людина буде мати змогу “гнити”. Це і є повна безбожність і довершене вигнання Бога, назване пророком Даниїлом «мерзотою запустіння» (Дан 9, 27; 11, 31; Мт. 24, 15-18).

Мерзота запустіння це цілковита руїна видимої сторони релігії Істинного Бога, при наявності храмів і усіх інших видимих форм цього культу. За церковним переданням в часи антихриста усі храми будуть добудовані і навіть будуть перебувати в усій їх пишноті. Та в них ходити вже не буде можна. Церковні письменники ще з давніх часів твердили, що у ці часи будуть відбуватися з релігійними речами неймовірні випадки; хоча , беручи до уваги найсучасніші технології, сьогодні вже можна пояснити їх і без містики. Наприклад Бернардин з Бусто каже таке: «коли якийсь побожний християнин благатиме у своїй кім­наті, перед хрестом, помочі від Бога, з хреста залунає голос: «Чому ти кличеш мене, коли я не в силі допомогти тобі? Я не є ніякий Бог, ані ніякий Відкупитель світу, я швидше був чарівником, демагогом і зводителем людей та фальшивим пророком і тому я є засудженим на пекельні муки. Отже не клич уже більше мене й не побільшуй своїми молитвами моєї кари в пеклі. Сила всемогутнього Бога, віра якого проповідується тепер в усьому світі, змушує мене визнати тобі правду й заявити, що я не є Божим Сином, але був радше найбільшим чарівником на світі й тому мушу навіки терпіти найстрашніші муки без найменшої надії на визволення».

Коли хтось буде молитися перед іконою Пречистої, та­кож почує звідтіля голос: «Залиши вже остаточно свої звертання, бо я є ніяка Божа Мати й нічого не в силі вдіяти перед Богом, я тільки нужденне створіння. Благай матері «найви­щого», науку якого проповідують тепер у вас». Подібно будуть відзиватися й ікони свя­тих. Мало хто здогадається хто так промовляє з хрестів та з ікон; багато людей знітиться й побіжить до антихристових апостолів, щоб приймати нову віру. За наказом тих же «апо­столів» вони потопчуть хрест ногами й поламають його на дрібні шматочки. Це саме бу­дуть промовляти й уста немовлят, визнаючи божество антихриста й взиваючи батьків, щоб вони розірвали вже нарешті з Христом і прилучитися до антихриста»./Ф. Шпіраго/

Сучасні злодіяння “богообраних” і сектантів (особливо харизматів), котрі діють зокрема і в середовищі церковних громад, дещо проливають світло на те чому не можна буде ходити в храми оскверненні антихристами. Вони вже сьогодні використовують у храмах яди і акустичну зброю (НВЧ-ні випромінювачі, ультразвук чи так звана “підсвідка”) стосовно тих хто не поділяє їх віросповідних поглядів. Непоодинокі випадки коли яди викори­стовувалися не лише шляхом отруєння храмових ікон (до яких прикладаються віруючі) і книг, а і навіть під виглядом Св.Причастя (використовуючи вибіркову методику шляхом поміченням отруєних часточок). і миропомазання (використовуючи не звичну кісточку, а новітній пристрій для миропомазання додатково переобладнаний для використання вибі­ркового методу отруєння) коли ці антихристи мають у цьому храмі свого священика. Наслідки дії їх отрут і ультразвуку на християн вони, як правило, подають як кару Божу; чим і сприяють поширенню антихристиянського зловір’я. Подібні вбивства отрутами практикували і марани в Іспанії ще у 15 столітті

Проблема свободи.
Людина є одночасно і бунтарем і рабом. Опорою Христа є лю­дина-бунтар. Опорою антихриста людина-раб.

Бунтарство – це завжди заперечення, і це заперечення завжди є бажанням людини визволити себе. Це заперечення є ствердженням самого себе. І це людина робить тому що вона є свобідною (має свободу волю). А свобода не терпить насильства. В засадах бун­тарства прихована людина як свобідна істота, і це відповідає істинній природі людини. Бунтарством людина стверджує свою порушену свободу і як морський равлик перлиною закриває свої рани. І найголовніше свобода це єдина основа спілкування людини з Богом, відповідно єдина основа релігії. Бог створив людину вільною і в релігії людина стоїть перед Богом, як особистість перед Особистістю. По суті релігія народжується з людської свободи: зі свободи вибору, з свободи віри і з любові (котра також є проявом свободи людини). Примус в релігії це протиріч­чя. Бо насильство в релігії знищує саму сутність релігії, бо підриває основу відносин лю­дини з Богом. Той хто зв’язаний з Богом по необхідності не є релігійним і бути ним не може. Хоча свободу волі людини, як таку, теологічно і догматично визнають тільки пра­вославні й католики; усі інші релігії, в тому числі і протестанти, її відверто і наполегливо заперечують.

Гріх – це поклоніння чужому зовнішньому началу і тому завжди є рабством перед чимось сутнісно стороннім, іншою людиною, чи світом або навіть перед власним тілом, власним почуттям чи бажанням, коли це суперечить природній суті самої людини. Тоді коли людина слухає не свою совість і підпорядковується чомусь, що суперечить власному сумлінню, людина бореться з собою і тому здійснює гріх.

Рабське начало в людині це грунт в котрому антихрист пускає свої корені. Він прагне включитися в пристрасні бажання людини-раба, прагне їх задовільняти і таким чи­ном заволодіти людиною. Рабом є той, хто сам, добровільно відмовляється від своєї сво­боди, від своїх прав, від самого себе. Насильно зробити з людини раба неможливо. Зов­нішньо закріпачена людина часто внутрішньо є свобідною. В’язень ніколи не є рабом. Рабство – це відкидання себе самого і своєї сутності. Раб також свого роду бунтар, але по­встаючий не проти світу, а проти самого себе, не проти насильства, а проти свободи. І це людина робить ради власного щастя, свобідна людина в земній реальності ніколи не може бути щасливою, тут щасливим може бути тільки раб. Несвобода нестерпна для бунтаря, а не­щастя є нестерпним для раба.

Щастя примушує людину встати на певний шлях і найчастіше виявляється, що цей шлях є шляхом раба. Шлях щастя є шляхом рабів і антихрист прагне бути керівником на цьому шляху і весь його успіх перемога в видимому світі – все це побудовано на бажанні людини бути щасливою. Відмовившись від свободи люди як правило, відчувають себе психологічно й свобідними (бо за них вирішують інші), і щасливими бо їм вже не потріб­но боротися за свій вибір (за них інші турбуються). Людині кажуть, що добро, а що зло, у що вірити, чи не вірити, дають їй круг для спілкування, їх годують, веселять і дозволяють навіть грішити. А що стосується внутрішнього блага, то тут антихрист його ніколи забез­печити не зможе, він його буде компенсувати чисто психологічними чинниками, котрі, у великій мірі, можуть дати навіть грішній людині спокій (чи вірніше сон) совісті. Так, наприклад антихрист, будучи політичним правителем (найбільшим деспотом в історії людства), буде звертатися до своїх підлеглих ( по суті до рабів) використовуючи вислів «друзі мої». Це звертання і буде суто психологічним компенсуючим чинником, бо дружби, між паном і рабом бути не може, по причині відсутності у відносинах пана і раба місця для свободи вибору.

Принципово сутнісного протиріччя між свободою і щастям немає, можливо це одне і теж виражене у двох формах. Бог абсолютно свобідний і абсолютно щасливий. Про­тиріччя між свободою і щастям є тільки в земній реальності. Щастя за філософським визначенням – це володіння всіма благами, одночасно і у повному обсягу, а це є неможли­вим в цій земній реальності, воно є можливим лише у вічності. Природа земного життя не може винести щастя. Антихрист також фактично не може дати людині щастя це поза його мож­ливостями, та він зможе наповнити серце людини часто психологічними замінниками, да­лекими від фактичної реальності. Раб антихриста є задоволений тим, що є реальною пере­поною до щастя, чим буде заперечувати свою універсальність, свою вічність і свою осо­бистість. Рай осягнутий шляхом відкидання свободи є скоченям в природу, в тваринний стан. Людина у своїй повсякденності живе в природі та людиною як такою стає виходячи за межі природи.

Християнству часто дорікають, що це релігія для сильних, а не для немічних (котрих завжди більшість). Та людей немічних і сильних, у цьому плані, робить не природа, а їх вибір, тобто це як вони визначились стосовно Христа. Кожен сильний, хто носить в собі образ Бога, і одночасно усі є немічні, бо усі носять в собі тваринне буття.

Антихрист відкидає свободу і вибирає щастя – психологічне і суб`єктивне, кон­кретно-часткове щастя цієї дійсності. Христос вибирає свободу і також веде людину до щастя, але щастя об`єктивного і всестороннього. Тому людство поволі розколюється на два протилежні табори. В одному збираються ті, що прагнуть, хто є неспокійний, хто є одиноким і кому зрозумілий сенс принесеного Христом меча, бо меч для того аби розділи­ти. В іншому таборі збираються ті хто відчуває себе ситим, вдоволеним, хто повністю за­нурився в різного роду спільноти, хто у різній степені відвертості, як і гадаринські свино­паси (Мт. 8, 28. 34), нарікає на те, що Христос прийшов у світ лише аби мішати їм.

На глибоке переконання автора в умовах мерзоти запустіння, поставленої в ма­теріальному вимірі Божого дому, свою безсмертну душу збереже лише той хто виявиться здатним покласти своє життя за власну свободу. Христос освятив свободу людини і побудував на ній свою Церкву, тому в Його Церкві не може бути місця для насильства. Там де в релігії є насильство, навіть при усіх зовнішніх атрибутах справжньої церковності, там однозначно царство антихриста. І відповідно там спасіння для душі немає і бути не може; може бути лише ілюзія спасіння навіяна вишуканим маніпулюванням людською свідомістю.

Проблема хліба.
Значення хліба полягає в тому, що через нього виявляється зв’я­зок людини з життєвим світом. Будучи тілесною істотою, вона підпорядкована всім тим умовам, яким підпорядкований і весь життєвий космос. Вона є, у цьому плані, підвлад­ною, незалежно від того бажає вона цього чи ні. Тваринний голод і є знаком цієї залеж­ності. Життєвість по природі бажає їжі, руху, відпочинку, забав, протилежної статі і т.д. І людина повинна наситити свою життєвість, бо вона згине чи принаймні атрофується, чим знищить необхідну для духу опору. Ця потреба єднає людину з твариною. І хліб являється символом усіх цих бажань. І у цьому прихована основа того, чому хліб стає історичною силою. Задоволення життєвого голоду є обов’язковим для людини, аби вона була, і щоб була щасливою. Навіть психологічно-суб’єктивне щастя є неможливим доки людина є го­лодною. Тому боротьба за хліб – це боротьба за основи земного щастя.

Христос не приніс людям почуття ситості. Він навіть закликав не турбуватися про своє життя. Христос радив найперше шукати «Царство Боже та його правди, а все те вам докладеться» (Мт. 6. 25. 33). Натомість Христос дав хліб небесний.(Пресвяту Євхаристію). Він підніс і благословив голод духовний назвавши прагнучи правди блаженними. (Мт. 5.6.). Христос не приніс у світ загальної ситості (відмовився перетворювати каміння в хліб), бо хотів аби за ним йшли не по велінню життєвої необхідності, а по велінню духов­ної свободи. Бо лише свобода є постійним закликом в ідеальну дійсність. Для свобідної людини хліб є знаком істини. І кожен кусень земного хліба нагадує їй про хліб небесний. І поки поклик в ідеальну дійсність є живим в людині вона не може бути спокій­ною в цій дійсності, і відповідно не може бути ситою хлібом земним. Тому людині, аби насититися її хлібом земним, потрібно відмовитися від власної свободи і стати повністю жителем цієї дійсності для якої хліб стане єдиним об’єктом бажань, як для тварини. Цей процес, відмови від власної свободи, і буде стимулювати антихрист. Його царство буде тваринним царством загальної ситості. Бо тільки раб може бути повністю ситим. Існує таємничий зв’язок між ситістю і рабством, між спрагою і свободою.

За часів антихриста, згідно передання, проблема бідності буде на короткий час подолана, усі будуть однаково ситі (окрім звичайно християн), одягнені, забезпечені жит­лом і навіть задоволені у потребі протилежної статі. Остання проблема вже сьогодні оста­точно вирішена на рівні багатьох тоталітарних сект у вигляді «райських ночей».

Антихрист зосередить у своїх руках усі світові фінанси, заволодіє земними про­сторами і нічого не пожаліє аби створити ілюзію вирішення усіх цих проблем. Бо буде знати, що час його короткий (Откр. 12.12). Причому кошти які будуть спрямовані ним на вирішення проблеми хліба він буде брати не в багатих, як це робили наприклад комуністи, він їх сам дасть. Як це сьогодні не виглядає парадоксально та антихрист, згідно церковно­го пророцтва, народженого в православному середовищі після 1917 р., буде довершеним антикомуністом. Антихристи виростають з себелюбства. Тоді як комуністів ніхто особли­во і не звинувачував у цьому гріху. В релігійному вимірі комунізм – це сучасний прояв давньої єресі хіліазму. Єресі, котру Церква спростувала, та ніколи не засуджувала і тим більше ніколи не відлучала опанованих хіліазмом осіб від євхаристійного єднання, бо вони ніколи історично не проявляли впертості у відстоюванні своїх блудів. А також по причині того, що основою антихристового царства є людина раб тоді, як комунізм— це яскравий прояв бунтарства. Цей вимір єднає комуністів з їх ідейно-політичними ворогами, обдурені учасниками студентського голодування 1990 р. чи київського Майдану 2004 р. Останніх також ненавидять антихристи. Хоча одним, другим і третім свого часу активно допомага­ли. Антихрист без сумніву буде набагато обізнанішою особою, як наші публічні «демо­крати» (котрі, як правило, є антикомуністами лише за дозволеним ще генсеком Горбачо­вим духом часу) і скоріш за все, буде бачити в комуністичному русі прояв церковності, (хоч і недолугий) і тому буде довершеним антикомуністом.

Цей дар хліба антихристом буде лише даром всесвітнього імператора, котрий не змінить існуючу дійсність, і мусить рано чи пізно закінчитися. Проте цей дар майже усім сподобається і майже усі підуть за ним. Цей сон, навіяний імператором, не може не прой­ти, і перед послідовниками антихриста безжально повстане уся не преображена дійсність, з іще більшою бідністю, і вже з страшним всесвітнім голодом.

Проблема совісті.
Життєвий голод не є єдиною і головною перепоною для ство­рення щастя в цій дійсності. Йому попутником є внутрішній неспокій, який важко усвідомлюється і визначається, але який завжди відчувається і завжди переживається. Цей неспокій навіть важче перенести як голод тіла. Достоєвський справедливо називає це «свободою совісті». Совість є голосом нашого внутрішнього і глибинного Я. Вона не зале­жить від сили нашого духу і її неможливо ошукати як розум, чи змінити як волю. Совість це голос нашого буття, голос Бога. І тому совість зобов’язує, але без примусу. Наш розум може затуманитися в мішанині думок, теорій і систем та совість постійно вказує нам істи­ну. Наша воля може ослабнути в хаосі обрядів і правил, норм і законів та совість постійно знаходить для нас добро. Звичайно совість можна не слухатися, та знищити її остаточно не можливо.

Також неможливо, доки в нас живе голос совісті, бути суб`єктивно і психологічно щасливим у цій дійсності, бо внутрішній спокій є головною умовою щастя. А совість, тим хто рахує цю дійсність єдиним місцем свого існування, ніколи не дає внутрішнього спо­кою, бо завжди нагадує нам про ідеальну дійсність. Тому самим великим ворогом земного щастя є не так голод, як совість і її свобода. Бо людині недостатньо тільки бути як тварині, людина прагне знати для чого вона є, і для чого вона живе.

Совість замовкає тільки в присутності Бога, бо вона і є голос Божий. Коли люди­ну поставити перед ідолом котрий говорить від імені Бога, і коли її переконувати, що це говорить сам Бог, її совість, як правило, також, принаймні на певний час, замовкає, бо в практичному житті, рано чи пізно всеодно вияснюється, схилилася людина перед істин­ним Богом чи лише перед ідолом. Тому антихрист завжди буде говорити і діяти від імені Бога, бо лише таким способом можна обманути людей і зачарувати їх совість. Люди вірять антихристам бо думають, що вірять Богу. Не випадково усі ті котрі дві тисячі літ тому вигукували перед палацом Понтія Пилата «Розіпни Його» були цьому навчені у храмі Єдиного Істинного Бога і устами первосвящеників, тих хто мав формальне право представляти Бога у цьому світі. Формально натовп тоді діяв по закону та своєї злої участі уникнути в майбутньому не зміг. Іуда Іскаріотський також формально був правим, коли послухав голос Синедріону, а не голос теслі з Галілеї, та також не уникнув своєї злої участі.

Доречним буде тут згадати вислів папи Св. Григорія Великого, про те, що «анти­христові буде протоптувати дорогу ціле військо «священників».Можна припустити, що царство антихриста, є неможливим до реалізації в історії без допомоги осіб котрі отримали священичний статус; тих хто за висловом Св. Бернарда «став Ангелом Господнім і в свя­щеництві, ніби в Небі, творять беззаконня». Св. Тома твердить, що збунтовані ангели (дияволи) закам’янілі в грусі, бо согрішили в повному світлі. А хто більше світла і влади отримав, як священник? Св. Бернард пише, що Бог так само поступить з грішними священ­никами як і з дияволами: «Священник став Господнім Ангелом, тому він спасеться або за­гине, немов Ангел». Проблема священицтва є дуже складною, делікатною і невдячною для опису, тому за краще буде відіслати читача до праці Св. Альфонса Лігуорі, ЧНІ « Ве­лич і обов’язки священника», Добра книжка, Львів, 2003. Достатньо буде тут сказати, що якою би не була деспотичною держава, царством антихриста вона ніколи не зможе по суті стати без повноти виміру релігійного, а такий антихрист може отримати лише з рук тих падших ангелів (тобто грішних священників). Участь усіх мирян чи навіть усіх сект і роз­колів разом взятих у цій справі є явно недостатньою. На усвідомлення цієї банальної істи­ни антихристи витратили дев’ятнадцять століть. Скоріш за все так багато часу вони витра­тили не через брак розуму, а по причині їх власної гордині. І те що вони століття тому ма­сово полізли в священиче середовище це свого роду визнання Церкви, з їх сторони; визнання не словом, а їх власним життям. Одночасно це визнання ними і їх власної прире­ченості. Коли би це не було біснуватістю, то це чисто по-людськи було би гідне поваги. Вести самовіддану боротьбу, знаючи, що немає ніякої надії на перемогу — це не так про­сто.

Для того аби посадити совість людини у вязницю, чи вірніше зачарувати її анти­христ буде використовувати три сили: чудо, тайну і авторитет. Бо вчинки, закони і прави­ла обґрунтовані чудом тайною і авторитетом, неможливо виміряти мірою ідеальної дійсності, якою володіє совість, бо усі вони незрозумілі і неосяжні, і людина свої рішення віддає в руки того хто творить чудеса, незрозуміле називає тайною і користується автори­тетом. Наша совість ніколи не зможе оцінити і судити того, що витікає з чуда, тайни і ав­торитету, бо вони не наші, а про чуже совість не судить. Коли ми здійснюємо те, що вихо­дить з чуда, тайни і авторитету, ми це робимо спокійно і покірно, бо тут наша совість мов­чить. Немає підстав вважати, що мучила совість натовп, котрий кричав «Розіпни Його». В царстві антихриста свободи не може бути. Тому і совість повинна замовкнути. Порядок створений антихристом це рай суб`єктивно-психологічного щастя, тому антихрист вилу­чає з нього усе, що могло би порушити це щастя і включає в нього все, щоб його підтри­мати. Чудо, тайна і авторитет і є тими підтримуючими засобами суб`єктивно-психологіч­ного щастя.

Антихрист не винайде чудо, тайну і авторитетом. Христос також творив чуда, го­ворив про тайни, встановив авторитет свої Церкви. Та труди Христа були основані на свобідному виборі людини. Антихрист же засновує своє царство на насильстві, і відповід­но чудо, тайна і авторитет стали у нього наріжними каменями цього насильства.

На думку А. Мацейне коли чудо є вираженням любові Бога до людини, тоді воно є знак і засіб Христа, та коли воно своєю надзвичайністю служить лише доказом надлюд­ської сили, тоді воно знак антихриста. Коли тайна є пред’явленням божественного змісту природному не освітленому благодаттю розуму, тоді вона є початком вчення Христа, коли ж тайна є вираженням лише загадковості і неосяжності, тоді вона засіб антихристового царства. Коли авторитет є вираженням об’єктивної ідеальної дійсності, котра випливає з божественного першообразу, тоді цей авторитет є – частина Христового порядку. Якщо він є лише вираженням формальної волі тоді цей авторитет – засіб антихриста.

Чудо, тайна і авторитет мають дві сторони матеріальну і формальну. Чудо вміщає в собі дієвість і дивовижність; тайна – зміст і неосяжність: авторитет – норму і волю. Хри­стос підкреслює і опирається на матеріальному аспекті тих трьох сил: на спасительній і благодатній дієвості чуда, на бежственному змісті тайни, на нормах буття в авторитеті. Антихрист виходить з формального аспекту тих трьох сил; на дивовижності чуда, на не­осяжності тайни і на волі авторитету. Етика Христа – це матеріальна етика цінностей, а етика антихриста це етика законів і наказів. Формалізм антихристів вже багато століть бо­реться з реальним (онтологічними) цінностями Христа.

Св.Тайни є однозначно невід’ємним засобом спасіння, та коли вони є оскверненні насильством вони втрачають свою надприродну сутність. Вони перетворюються з спаси­тельних речей в погибельні. Тотальність влади антихриста не може бути запереченням спасіння людської душі по самій суті, та і самих Св. Тайн як таких. Один добрий знайомий автора, котрого ненавидять атихристи і котрому Л.Гузар (ще до його звільнення з посади голови УГКЦ) сказав що він не є христианином (бо він відмовився приймати участь в еку­менічних молебнях), будучи позбавлений права приймати участь в церковних богослуженях і приступати до Св. Причастя, після отруєння пережив клінічну смерть. Коли його душа опинилася біля воріт раю вона побачила там велику чергу душ українців у білих хітонах, на грудях і рукавах котрих був вишитий червоними нитками характерний слов’янський візерунок. Біля самого входу стояв священик в облачені подібному до їх хі­тонів і з чашею зі Св. Дарами. Люди підходили до священика, приступали до Св. Прича­стя і заходили у відкриті двері раю. Висновок з цієї реальної життєвої історії один; коли не буде у нас можливості приступати до Св. Тайн тут, а в нас буде велике бажання осягнути спасіння виявлене любов’ю до правди і свободи, ми їх неодмінно отримаємо там; Бог є добрим.

Проблема єдності.
В онтологічних основах Христос через жертву Крові своєї при­мирив людину з Богом, прагнучи «з Собою примирити все чи то земне, а чи небесне, вста­новивши мир кров`ю Його Хреста» (Кол 1.20). Попередній відпадіння від Бога і внутрішній розлад був подоланий і мир запанував в основах створеного. Тому єдність основана на Христі, отримала онтологічну основу, і вже могла проявитися у видимих формах життя.

Любов до людини була тим стимулом, котрий привів Христа до самопожертви во ім’я спасіння людського роду. Жертва Христа є жертвою, Його любові. Тому в основах Христової єдності є начала любові і жертви, і проявитися ця єдність у цій дійсності може не інакше як через здійснення любові і жертви. Ця єдність реалізовується тільки через любов до ближнього і з неї народжену жертву. Бо любов без жертви є пустою.

Велика драма миру і єдності, проголошених Христом полягає в тому, що любов і жертва можуть народитися тільки з свободи. Всяке насильство тут є неможливим. Хри­стос не обмежив свободи людини і не вказав способів, які би втілили в життя його завіт. Тут і проявилася глибоко вкорінена людська підлість. Породжена свободою любов і жерт­ва не тільки не розповсюдилась в історії і не заволодіти її формами, але видається що ще більше замкнулися в межах малих спільнот і окремих осіб, як це було в часи раннього християнства. Хоча це не є свідченням слабкості Христової єдності, а є доказом поваги до свободи людини. Проте це є формальним приводом до насмішок антихристів над Христом. Бо двотисячна історія християнства, це також й історія постійної різні між християнами, бо у них, на жаль, часто не було любові до ближнього.

Антихрист розуміючи, що свобода дана Христом, відкриває перед людиною два шляхи – до єдності і до розладу, й бачачи, що люди, як правило, вибирають розлад, анти­христ одним ударом знищує свободу людини, примушує людину «любити» і «жертвувати», і таким чином створює свою єдність. Єдність Христа заснована на свободі, єдність антихриста на насильстві. Єдність антихриста є політичною, Христова – релігій­ною. В тому, що політика може скоріше об`єднати світ як релігія, і що насильство успіш­ніше може гарантувати мир, як свобода, сьогодні ніхто не сумнівається. Питання полягає тільки в тому, чи ця тотальна політична єдність є дійсною єдністю, чи лише маскою єд­ності. Держава завжди забезпечувала, у межах своєї природної компетенції, єдність суспільства та це забезпечення єдності політичними засобами ще ніколи не було тоталь­ним явищем, як у царстві антихриста. Антихрист створить царство в якому люди, будуть виглядати щасливими, не будуть навіть сваритися один з одним, втратять гордість, будуть ситі, задоволені і згідливі.

За Ф. Достоєвським зокрема це щастя буде складатися з семи “радостей”:

1. радість отримувати хліб з рук іншого;

2. радість відчувати себе малим і нікчемним;

3. радість бути посміховиськом;

4. радість працювати і відпочивати за примусом;

5. радість мати можливість безгріховно (тобто з дозволу) грішити;

6. радість від сексу по відведеній нормі;

  1. радість провадити формальну екзистенцію.

Антихристи застосовуючи до людини закони тваринного світу постійно ведуть лю­дей назад в природу реалізовуючи в житті людини тваринні вимоги. У цьому царстві лю­дина стає висміюванням образу Бога, і тим самим висміюванням самої себе.

Висновок.
«Мерзота запустіння» поставлено антихристом не тільки осквернить Бога і Його релігію; у ці часи, згідно передання, «зів’яне краса людини». Вже одні описи цього царства холодять серце і сковують дух. Що вже говорити про життя людини у ці мерзенні часи?Найбільше, що сьогодні вражає, це те з якою легкістю дух антихриста опа­новує усі сфери нашого життя, і як послідовникам антихриста у всьому ведеться. Сучасне людство обтяжене власною гріховністю, помінявши власну свободу на ілюзію щастя, го­тує власними титанічними зусиллями собі самому страшну кару, будує пекло на землі. Правомірно буде визначати царство антихриста як найбільш масову форму суїциду. І ви­глядає так, що сьогодні немає жодної людської сили котра би змогла зупинити, чи навіть частково стримати це безумство. Голос Церкви сьогодні важко вже почути і в самому церковному середовищі. Зрештою Церква, по своїй природі, є такою установою, котра здатна виграти війну, програвши навіть усі окремі битви. «Втрата адові її не здолають». Проблема полягає в тому, що за тими програними битвами стоять тисячі згублених душ. І немає на це ради, бо перемога чи поразка Церкви це по суті зовнішній прояв внутрішнього вибору людини, наділеної Богом свобідною волею. Недаремно Св. Августин говорив, що «більш важлива справа навернути безбожника в праведника, ніж створити Небо і землю». Царство антихриста це велика трагедія, та все таки це результат свобідного вибо­ру більшості людства, тому немає об`єктивних підстав у нас на втрату віри і оптимізму споглядаючи найбільшу трагедію в історії людства і навіть приймаючи участь у цій тра­гедії. Вибір все-таки буде за нами, хоча і непросто його буде зробити.Бо суто суб`єктивні чинники в часи антихриста будуть настільки сильними і загостреними, що з ними немож­ливо буде не рахуватися. Не випадково Всевишній чітко обмежив термін панування антихриста у світі трьома з половиною років.

Advertisements