Позначки

, , , , ,


Часто під теократією розуміють таку форму правління, при якій політична влада належить священнослужителям єдиної державної релігії. Хоча така форма правління є лише поєднанням влади політичної і влади духовної в одній інституції, а не теократією — владою Бога. Власне під теократією слід розуміти вільний союз людей, для яких найви­щим авторитетом є Закон Божий, Священна традиція і вчення Церкви. В теократичному правлінні, заснованому ще Мойсеєм , вже були зародки релігійної общини старозавітної Церкви й одночасно такого суспільства, яке базується не на свавіллі монарха, а на Законі, бо заповіді Ягве були рівно обов’язкові як для простих селян і міщан, так і для керівників, вождів і правителів. У старозавітній традиції політична влада часто ще не освячується як необхідна річ, а лише приймається як терпиме зло, як недосконала установа породжена гріхами і слабістю людей. Усі спроби іудеїв встановити теократичну державність зазнали невдачі. Іудейська держава, з окремими ознаками теократії, змогла проіснувати лише дуже короткий час – за царя Давида. Та вже за його наступника Соломона в державі про­явилися всі ознаки занепаду. Тобто виявилося, що іудейська теократична державність три­малася не на об’єктивних чинниках, а на волі окремої особи (чи групи осіб).

Лише з приходом Спасителя у світ і довершенням Закону Благодаттю стало можли­вим сказати “Боже -Богові, а кесареве – кесареві” /Мт. 22,21/. Це дало можливість реалізу­вати частково теократичні ідеали в самій Церкві (зробивши її духовно незалежною від держави), одночасно піднявши авторитет самої політичної системи (визнавши її, як таку, невід’ємною складовою всеосяжної теократії). Закладена у цьому можливість, бути одно­часно і християнином і громадянином, створила нові можливості для соціокультурної ди­наміки: що є живодайною силою людства уже на протязі двох тисячоліть.

Теократія це здійснення божественного закону у світі людському, втілення небес­ного в земному. Теократичний ідеал є спільним для усіх монотеїстичних релігій. Різняться вони лише різним ставленням до реалізації цієї мети. Так іудеї шукають чуда, тобто пря­мого і безпосереднього прояву сили Божої. Шляху реалізації теократичної мети зусиллям людини в іудаїзмі не існує. Тому вони теоретично не можуть реалізовувати теократичної ідеї, а повинні очікувати приходу машіаха (месії, чи користуючись християнською тер­мінологією, антихриста). І, як правило, на практиці, спокушаються бажанням самим ство­рити цього “спасителя” шляхом осягнення всесвітньої політичної влади. Бо Месія “на осляті” виявився для них непривабливою перспективою. Хоча для людства це неприйнят­тя Христа загалом єврейського народу стало благом: в противному випадку інші народи часто би сприймали повстале в Палестині християнство як суто національну віру іудеїв, що би явно не сприяло його поширенню серед інших народів.

Християнство володіє шляхом реалізації теократичного ідеалу: ним є Хрест Хри­ста. Це шлях складний і важкий, шлях внутрішнього роздвоєння і внутрішньої боротьби. Царство тут не дається прямо ззовні, а спочатку засвоюється з середини, що би потім про­явитися зовнішнім чином. Християнство усвідомлює, що для втілення царства Божого на землі потрібно спочатку “відійти” від землі; аби реалізувати духовну ідею в матерії по­трібно бути вільним, відстороненим від цієї матерії. Раб землі не може володіти нею і від­повідно не може зробити її основою для Царства Божого. Аби зробити природне життя знаряддям і засобом вищого духовного життя, потрібно відсторонитися від природного життя як мети. Потрібно перервати безглузде поєднання духу і матерії, аби встановити між ними істинне і святе поєднання. Полонений дух не має можливості перебудувати свою в’язницю у світлий храм, він повинен перш за все з неї вибратися.

В основі вибору шляху до осягнення теократичної мети лежить проблема вирішення засадничого питання, що є зло? Чи тільки вроджена недосконалість, котра сама по собі зникає при зростанні добра, чи це є дійсна сила, котра своїми спокусами опановує світ. Тобто що є уособлення зла, комплекс абстрактних ідей, чи дійсна існуюча сила, тобто диявол. Коли зло є лише вроджений недолік, тоді достатньо спокійно твори­ти добро і зло само собою зникає, як зникає темрява при запалювання лампади. Природ­ній розвиток суспільства і загальна творча потенція є засобами усунення зла, і зло перемагається вже в цій посюсторонній дійсності. Але коли зло все таки є дійсна зла сила, котра своєю дією руйнує наше буття, то звичного розвитку людини і суспільства є не достатньо, бо ця сила здатна проникнути у все наше буття і діє всюди – не тільки в оточуючій нас природі, але і в усій історії людства. Тоді цій дійсній силі зла (дияволу) потрібно протиставляти дійсну силу добра (Бога). У цьому випадку перемога добра вже не обмежується природною дійсністю, вона руйнує границі як природи так і історії, об’єднуючи природу, людину і Бога.

Таким чином концепція зла визначає наш погляд на життєвий процес чи історію. Для кого зло тільки звичайний недолік (а диявол є тільки банальним комплексом абстрактних ідей), для того історія лише потік життя, спокійно йдучий в руслі постій­ного розвитку й вдосконалення, котрий колись має досягнути вершин цього вдосконален­ня – царства безкінечного добра. Цей погляд на історію в католицькій філософії прийня­то називати утопічним, а в православ’ї – станом зачарування (прелєсти). З іншої сто­рони, для кого зло є дійсна сила (диявол є реальною істотою), для того історія постійна боротьба, котра пронизує і небо і землю і у ній приймає участь не лише людина, а і Бог. І колись ця боротьба стане вирішальною (церковне вчення про антихриста), тоді напруга між силами добра і зла стане настільки сильною, що знищить увесь охоплений злом світ. Тоді добро переможе, та ця перемога і буде завершенням земної історії. Згідно вчення Церкви, Христос своїм воскресінням з мертвих розпочав процес подолання зла, а другим своїм пришестям Він довершить цю перемогу. Прихід антихриста завершує земну історію; котрий будучи повним втіленням зла, доводить силу зла до найвищої степені, змінюючи ним весь природній порядок і таким чином вигублює його. Наша історія завер­шується найвищим тріумфом зла на землі, і разом з тим повною його загибеллю з падін­ням антихриста закінчується і вся наша історія. Другий прихід Христа є початком іншої екзистенції, котра вже не є по суті земна історія. Це в православ`ї і католицизмі нази­вають християнським поглядом на історію.

Найчастіше утопічна мета життєвого процесу (історії), по суті, спів­падає з християнською метою. Та сама мрія утопістів, про спосіб її здійснення, далека від християнства і, як правило, завжди перетворюється в палку мрію людського серця поставити свої намети біля підніжжя Фавору не пройшовши через Голгофу. Цей образ історії є красивим і привабливим, та він є нереальний. Типові утопісти, революціонери часів 1917 р., були не менш палкими і щирими борцями за справедливість і щасливе майбут­нє, аніж, також типові утопісти, прихильники горбачовської Перебудови, чи уча­сники київського Майдану 2004р. Та мрії одних, других і третіх безжально розвіятися зі­ткнувшись гранітом реальності.

Теократія є можлива, в усій своїй повноті, лише по другому пришесті Христа, пі­сля Голгофи через яку пройде усе людство за часів антихриста. Ми можемо наближа­тися чи віддалятися у житті суспільства і держави до теократичної мети, та без втручання Бога ми цього, у повному обсязі, осягнути не можемо. Реально можна тільки наблизити чи віддалити, у часовому вимірі, набближення царства антихриста. Врахо­вуючи наведене можна припустити, що усі ті наші вітчизняні політики, котрі жили і діяли за принципом «тримати і не пускати», були далеко не такими примітивними осо­бами як про це прийнято думати. Вони, в міру своїх можливостей, стримували прихід царства антихриста. І з іншої сторони, ті славні в очах більшості людей, реформатори реально окрім великих потрясінь для держави і великих страждань для народу нічого ін­шого не приносили. Вони були і є мрійниками (утопістами), котрі, по суті (можливо і не­свідомо), будували і будують царство антихриста.

Як уже говорилося вище, теократію творить гармонійне поєднання трьох начал: церковного, державного і пророчого. У цій системі священик направляє, цар управляє, а пророк виправляє. Коли усі ці начала є достатньо зрілі тоді лише і твориться теократія у суспільстві.

Наше вітчизняне гасло “Православ’я. Держава. Народ” (Православ’я. Самодержав­ство. Народність) має глибокі теократичні корені і є, мабуть, найбільш розвинутим духов­ним і соціально-політичним гаслом у світі.

Сьогодні, на жаль, це гасло сприймається як суто російське. Хоча такий підхід є у вищій мірі неправомірним. Це гасло належить коли не усьому православному світу, то усім трьом народам, які постали з Святої Київської Русі. У тому, що ідеї Святої Русі є рід­ними трьом народам (українському, білоруському і російському) є глибинна сутність: в межах однієї нації Свята Русь завжди буде неповноцінним явищем, бо усяка одноманіт­ність (в тому числі і національна, мовна чи тим більше державна) коли не заперечує свя­тості, як такої, то принаймні її обмежує.

Ідучи під таким гаслом можна дійсно вирішити проблему взаємин релігії і політи­ки, не обмеживши при цьому свободи людини (котру і репрезентує у цій тріаді слово На­род, чи “пророче начало”). Державна влада тут розглядається, на думку проф. А.І. Вве­денського (1863-1913), не з чисто утилітарних (і тому нестійких позицій), а з точки зору “її виключної гідності і висоти порівняно з іншими владами, як влади Богом встановленої””. Павло Флоренський(1882-1937) говорить (про вітчизняну дореволюційну форму держав­ного управління), що в свідомості його співвітчизників “Самодержавство не є юридичним правом, а є явлений самим Богом факт, – милість Божа, а не людська умовність, так що Самодержавство Царя відноситься до числа понять не правових, а понять віровчення, вхо­дить в область віри; а не виводиться з нерелігійних передумов, які виходять лише з суспільної і державної користі”. Закони держави зобов’язували Царя сповідувати лише православну віру. Відпадіння Царя від Православ’я було рівнозначним зреченню від цар­ської влади. Це положення в принципі виключало можливість абсолютизму в державі. У дореволюційний період також піднімалося питання про неможливість антимонархічних настроїв в середовищі духовенства. За висловом митрополита Володимира: “Священик не монархіст не гідний стояти біля Св. Престолу, – священик республіканець завжди маловір. Монарх освячується на владу Богом, – президент отримує владу від гордині народної; мо­нарх сильний виконанням заповідей Божих, президент тримається при владі догодженням натовпу; монарх веде вірнопідданих до Бога, президент віддаляє тих які обрали його від Бога”. Одна з анафематизм, котра зачитується в неділю Православ’я, гласить: “Мислячим, що Православні Царі підносяться на Престол не по особливому про них Божому благо­волінню і при помазані дарами Святого Духа для проходження цього великого звання вони не наповнюються; і таким чином наважуються проти них чинити бунт і зраду: анафе­ма, анафема, анафема”.

Для східної традиції є природнім політичний авторитаризм. Правитель тут, у відно­шенні до підданих, користується необмеженою політичною владою, проте ця влада знахо­дить свою межу в релігійному і моральному законі. Тому тут робиться чітка різниця між авторитаризмом і абсолютизмом. Перший веде народ по шляхам тим народом вибраним (можливо і жорсткими методами: залежно від духу часу і обставин), тоді як абсолютизм це політична система котра вказує народу видумані (бажані) правителями шляхи. Автори­таризм живе в народі і в Церкві, абсолютизм прагне стати вище їх обох.

Аналізуючи історію людства, зокрема історію державності, напрошується висно­вок, що антимонархістами були, як правило, лише люди мало обізнані або морально де­градовані; ті які глибоко розуміли сутність держави і природу людини завжди стояли на монархічних позиціях. Монархістами були навіть і більшовицькі вожді. Так, наприклад, французький посол Нуланс, який мав стосунки з Л. Троцьким (Бронштейном) в момент переговорів у Бресті, свідчив, що Троцький не приховував, що він дає перевагу рестав­рації монархії а не республіканському урядові, буржуазному або соціалістичному. Ця про­монархічна реакція проти демократії – “вода на мій млин” відверто говорив Ленін своїм приятелям. Історик С.П. Мельгунов наводить факти перебування у листопаді 1917 року в Смольному члена царської родини Великого Князя Павла Олександровича, який “користу­вався не лише винятковою увагою, а і особливою, дивною для цього місця пошаною”; “в самій шанобливій формі більшовицькі керівники випрошували у нього аудієнції”. Виглядає, що вождям революції не розходилося в поваленні монархії, як такої, а скоріше в заміні ідейної (вірніше релігійної) основи монархії. Ці плани не були реалізовані; чи “світова революція” не відбулася, чи народи Русі ще не були готові прийняти цього нехристиянського монарха, чи, за висловом Л. Троцького, “цей грузин (тобто Сталін) все зіпсував”. Важко сказати, та сам факт наявності монархічних ідей в більшовицькому середовищі сам по собі є багатомовним. Соціал-демократичні і комуністичні ідеї були лише засобом боротьби, а не кінцевою метою.

Звичайно повернення до монархічної форми державної влади сьогодні не є мабуть можли­вим, але це не значить що, наприклад, демократична форма правління є цілковитим запереченням держави як такої. Є мета і є конкретна духовна, соціальна і політична ре­альність з котрою необхідно рахуватися. Життя продовжується.

Як би не склалася доля конкретних соціально-політичних гасел, безсумнівно одне – ефективність політичних процесів, успішне будівництво і вдосконалення держави, багато в чому залежить від усвідомлення, і закріплення нарівні політичної психології, тих іде­алів, які можуть консолідувати людей й дати їм ясну і бажану мету. У протилежному ви­падку суспільство розколюється на ворожі групи і рух вперед стає практично неможли­вим.

Консолідуючі ідеали не можуть бути лише теоретичними конструкціями, результа­том чисто розумової діяльності. У цьому випадку вони пусті абстракції, не здатні поєдна­ти людей. Сьогодні українська інтелігенція висовує багато різноманітних гасел котрі би могли, на їх думку, сформулювати українську національну ідею. Та абсолютна більшість з тих гасел це плід давньої хвороби нашої інтелігенції — романтизму і мрійництва. Вони гарно виглядають, та вони є відчуженими від реального життя. Ідеали потрібно шукати в середині суспільного організму, в його традиціях, в історії, в духовному складі народу. Істинні політичні лідери завжди вирізнялися здатністю зрозуміти бажання свого народу і дати їм ясну і чітку форму вираження.

Сьогодні, як це не “дивно”, лише одна КПУ, з усього багатоликого спектру загаль­ноукраїнських політичних партій (про дрібні партії, “клуби по інтересах”, тут мова не йде), змогла виразно сформулювати свою позицію в сфері релігійного життя. Та найбільший “парадокс” в іншому: у той час коли загал української демократії вперто ухи­ляється від висвітлення своєї позиції щодо релігії, живучи і далі за “сімома замками” у своєму ілюзорному світі мрійництва (чи політичного лукавства), позиція комуністів у цьо­му плані виглядає найбільш християнською і найбільш церковною. Хоча сучасне висвітлення національного питання в КПУ є тяжко ураженим космополітизмом, тому є далеким навіть від традиційно ленінського, що їх теоритичу правоту в релігійному питання може звести нанівець на практиці.

Звичайно гасло “Православ’я. Держава. Народ” можна критикувати чи навіть заперечувати, та потрібно завжди пам’ятати, що національна ідея, котра не передбачає ре­алізації теократичного ідеалу і не виходить з нього, є мертвечиною, ілюзією, плодом хво­робливої уяви.

Advertisements