Позначки

, , , , , , , , , , , , , , ,


В “Урядовому кур’єрі” (№16 від 28 січня 2000 р.) була поміщена програмна стаття “Україна: поступ у XXI ст. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр”. Котра стала (після всеукраїнського обговорення і виправлення граматичних помилок) тео­ретичною базою економічної та соціальної політики сучасної української держави.
Є під­стави вважати, що вона стала теоретичною базою ліберальної революції 2004р. в Україні. Новаційність даної “Стратегії” виявляється вже в її назві: “стратегія економічної та соціальної політики”. До цього часу в подібних програмних працях (навіть і в прагма­тичний радянський період) вживався термін “соціально-економічна політика”, тобто до даної епохальної праці в офіційних документах соціальне передувало економічному. Зви­чайно не завжди задекларований пріоритет соціального над економічним реалізовувався на практиці, та в теорії він завжди був присутнім. “Стратегія економічної та соціальної політики…” взірця 2000-го року рішуче відкидає пріоритет соціального над економічним, і ставить однозначно економіку на перше місце.

Відповідно до цього фундаментального домінування економічного над соціальним визначаються у “Страгегії” й інші пріоритети. Так державність і національна безпека (цін­ності, які звичайно не підлягають запереченню) передує закликам “усвідомити, що найви­щою цінністю сучасного цивілізаційного прогресу є людина”. Тобто і тут продовжується думка про пріоритет економічного над соціальним, вже у вигляді першості держави над особою. Проблема взаємин держави з особою однозначно вирішується на користь першої. Коли ще врахувати, що саме поняття “прогрес”, яке вжито у даному висловлюванні ав­торів “Стратегії”” є проблематичним до визначення (конкретне пояснення, що розуміється під тим словом в “Стратегії” відсутнє), бо в сучасній соціології, економічних науках і філософії існують сотні різних, часто зовсім протилежних, визначень терміну “прогрес”; напрошується висновок, що для авторів цієї праці людина є цінністю абстрактною.

Послідовність авторів “Стратегії”” спостерігається і в подальшому висловленні: “базовою основою нашого подальшого розвитку є європейський вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії””. Конкретних визначень, що розуміється під “європейським вибором”, “ідеалами свободи” та “гаранто­ваною демократією” в праці не існує, як і згадки про дійсну базову основу розвитку України, – українську національну культуру. Ця послідовність доходить до свого апогею в ототожненні соціального і економічної) аспектів у вжитому ними терміні “іннивація”. В економіці це впровадження нових форм організації праці, тоді як в соціології, наприклад, за визначенням Р.Мертона, це форма пристосування індивіда, коли мета виправдовує засо­би.

Оригінальність “Стратегії” можна спостерігати і на багатьох інших епізодах цієї праці, та потрібно визнати її цілісність, чітку послідовність і раціоналістичність. Не ви­падково вона лягла в основу сучасного розвитку України як офіційний документ.

Таким чином, в основу сучасного розвитку України, однозначно і рішуче було покладено економічний матеріалізм (в модернізованій формі), який розглядає економіку як наділений усіма функціями суб’єкт історії, у відриві від реальних індивідів, одночасно висуваючи різні популярні соціальні гасла абстрактного типу. Коли ми звернемося до відомої праці німецького соціолога М.Вебера “Протестантська етика і дух капіталізму” то можливо зрозуміємо, що причиною становлення “класичного” капіталізму в Західній Єв­ропі були не матеріальні чинники, а релігійні. Адепти протестантизму вбачали у своїй суто професійній діяльності, продовження і головну сутність власної релігійної практики. Протестантська етика породила так званий “світський аскетизм”, через який і виник “дух” капіталізму. Україна не є протестантською країною, та і сучасний протестантизм сьогодні явно не в силі (і немає бажання) повторити свій давній “героїчний” вчинок, – породити в Україні “дух” капіталізму.

Панівна меншина, чи вірнішепанівний паразитичний етнос, в нашій країні, ще з часів горбачовської “Перебудови”, прийняв капіталізм як священну і незаперечну мету власного існування (говорячи, що “Иного не дано”), та через неприйнятність серед слов’ян своїх релігійних основ для освячення цієї мети в суспільстві, примусила її вдатися до ін­ших заходів. Теоретичною базою тих дій і став економічний матеріалізм.

Зрештою сама розбудова економічного життя, на засадах економічного матеріаліз­му не є новою в історії людства. Тут є з кого брати приклад. Найбільш раннім і найбільш яскравим історичним прикладом тріумфу економічного матеріалізму була економічна си­стема біблійного міста Содом, яке було у ті часи економічним лідером світу. Власне таєм­ниця економічного процвітання цього міста-держави і полягала у розкритті величезного потенціалу економічного матеріалізму, який содомляни прийняли з дитячою безпосеред­ністю. Аби зрозуміти сутність содомської системи економіки досить уважно розглянути (без емоцій) лише один з пунктів “геніального” законодавства Содоми. “Хто має вола, зо­бов’язаний пасти громадське стадо один день, а хто ніякої тварини немає – два дні”. Подібним чином регулювалися усі сторони економічного і соціального життя громадян Содоми, тому у содомлян була безмежна відраза до бідності, і вони не покладаючи рук денно-і-нічно працювали на благо економіки славного міста, не потребуючи ніяких нагля­дачів. Для цілковитої ясності потрібно додати, що в Содомі милосердя (допомога бідним) каралася лютою смертю, як найбільший злочин проти держави. Бідність у Содомі стала рівнозначною голодній смерті. Содомська система економічного устрою працювала без­відмовно, і якби не внутрішня опозиція і зовнішнє втручання, Содом, без сумніву, проіс­нував би ще не одне тисячоліття.

Сьогодні в Україні стимульовано розвиток соціально-економічної системи содом­ського взірця, котра в основу мотиваційного механізму розвитку економіки кладе могут­ній чинник – страх перед бідністю. Становлення даного мотиваційного механізму спричи­нено не лише абсолютизмом панівного паразитичного етносу, (котрий історично і духовно вийшов з пригороду Содоми, і котрий був названий ще пророком Єзикілем гіршими від содомлян /Єзк.16,44-63/) , а й багатьма історичними причинами. Багато негативних чин­ників, нагромаджених принаймні за останні два століття, знайшли своє пряме продовжен­ня і в незалежній Україні, де Церква так і залишилася на узбіччі суспільного життя. Суспільство за цей секуляризований час виробило в собі стійку звичку легковажи­ти релігією. Так за даними комплексних загальноукраїнських досліджень, проведених ще у 1999 р. (до появи “Стратегії”), середній місячний дохід “нерелігійних” респондентів майже у чотири рази перевищував дохід їх релігійних співвітчизників. І чим віросповідан­ня було традиційним, тим його послідовники були біднішими. Маси бідних є і серед “не­релігійних”, та практично немає багатих серед віруючих православних і греко-католиків.

Досить одного аналізу явища хабарництва (котре, судячи з його масового поширен­ня свідомість більшості суспільства вже давно легалізувала), аби зрозуміти сутність еко­номічного відчуження релігійної частини суспільства; Церква виявилася неспроможною адаптувати хабар в своє етичне вчення. Одне це здатне було створити нездоланний психо­логічний бар’єр для соціалізації і економізації релігійного індивіда, бо матеріальне багат­ство, в його очах, стало тотожним злодійству, а реалізація політики панівною меншиною — безбожності.

Та навіть така бідна і зневажена Церква в Україні становить смертельну загрозу для модерного економічного матеріалізму. Гіркий досвід Содоми є тому підтвердженням. Тому можна однозначно прогнозувати, що держава в Україні або знайде альтернативу соціально-економічному содомству, або приступить до фізичного винищення християн­ства. “Иного не дано”. Сьогодні ми вже можемо констатувати що масове фізичне вине­щення (геноцид) християн в Україні вже відбувається.

В Україні панівний паразитичний етнос прагне накинути українському народові свою власну “філософію”, навіть і у містифікованій формі. Без містики тут дійсно важко щось до кінця пояснити. Так, коли проводилася у державі загальна кодифікація населення (присвоєння громадянам України ідентифікаційних кодів) у 1997 – 1998 роках офіційний державний часопис “Вісник податкової служби України” займався прямою пропагандою окультизму, у рубриці з багатомовною назвою “Людина і Число”. Тобто ініціатори цієї у вищій мірі насильницької кодифікації вкладали у свою роботу щось більше як бажання покращити роботу податкової служби. І таких прикладів можна наводити безліч. Як тут не згадати апокаліптичне “число звіра”. Цю “філософію” часто подають у вигляді навіть хри­стиянства, хоча по суті вона є содомською. І у цій справі у хід йде все: травлення Церкви, стимулювання церковного розколу, пропаганда у ЗМІ антихристиянських цінностей, під­тримка нецерковних релігійних рухів, авторитетні заклики “забути минуле”, висновки ти­тулованих “науковців” (типу – “християнство тільки починається”), навішування на УПЦ ярлика “п’ятої колони Москви”, поганське гасло “Богом має бути Україна” й інше. Зокрема створений ними міф про багатоконфесійність українського суспільства. Тоді як, за даними комплексних загальноукраїнських соціологічних досліджень, на десяток віруючих в Україні припадає 7 вірних УПЦ (тої що називають “московською”), 2 греко-католики і один “усі інші” (філаретівці, автокефалісти, римо-католики, мусульмани, іудеї, єговісти, баптисти, рунвірівці і т. д. Домінування Православ’я у релігійному житті країни є очевид­ним. Та широкий загал правлячої меншини цього вперто не хоче визнавати. Мабуть тому, що це визнання накладе на них певні обов’язки супроти віри українського народу. А це для них виглядає обтяжливим.

Існують ще і об’єктивні причини які живлять свавілля правлячої меншини. Першою з них є відродження (чи оновлення) у державі політичного більшовизму внаслідок горба­човської Перебудови і як наслідок повторний прихід до влади в Україні інородного пара­зитичного етносу.

Другою причиною є наявність величезної кількості “нерелігійних” громадян в українському суспільстві (біля третини опитаних) і тих котрі не зараховують себе до жод­ної з існуючих конфесій (ще 15% респондентів). Ця категорія людей є найбільш придат­ною для ідеологічних і релігійних маніпулювань зі сторони правлячої меншини. При­наймні по причині відсутності у них організаційної структури, котра би змогла представ­ляти їх інтереси. Сьогодні до цього потрібно ще додати стрімке поширення сектантства чого не було ще десять років тому.

Третьою причиною є наявність розколу всередині українського православ’я. Власне на розвиток цього розколу і робить головну ставку панівна меншість для реалізації своїх планів. Філаретівщина сьогодні виконує роль новітнього троянського коня у боротьбі з християнством в Україні. Не випадково її так наполегливо підтримують ті, хто сьогодні будує Содом в Україні. Розкол, який був викликаний не якимось суто релігійним про­тиріччям в самому Православ’ї, а бажанням вирішити простим шляхом (надто простим) назрілі суто національні проблеми (хоча ці проблеми є настільки складними, що шляхом простого відділення від Москви в принципі ніколи не розв’яжуться), був вчасно підтрима­ний панівним паразитичним етносом і вміло спрямований в антихристиянське русло. Одиноке патріотичне почуття, яким керувалися прихильники Філарета, виявилося безси­лим щоб протистояти втягуванню себе у чужі “ігри”. Патріотизм відірваний від Церкви є приреченим. І доля філаретівщини вже сьогодні виглядає лише черговим підтвердженням давньої мудрості, яка гласить, що “благими намірами вимощена дорога до пекла”.

І четвертою об’єктивною причиною абсолютизму панівної меншини є існуючі проблеми у взаєминах двох релігійних організацій які представляють Церкву, як таку, в українському народі: УГКЦ і УПЦ. Греко-католики у своїй основній масі не розуміють, що вони є громадянами православної країни (та і самі реально є ближчими по вірі до пра­вослав’я, як до католицизму) і що благо УПЦ є благом держави й відповідно і їх благом. Сьогодні вони часто ще є знаряддям боротьби з Православ’ям у руках нехристиянського еле­мента. Особливо негативну роль у цій справі відіграло проникнення гузаріанщини (маранізму) і так званого релігійного модернізму у священиче середовище УГКЦ, і втягнення великої кількості віруючих в діяльність, ще не засудженої Церквою,новітньої секти ха­ризматів (неопятидесятників). Руїна, котру спричинили ці чинники є (без перебільшення) найбільшою і найглибшою в історії цієї церкви. (Автор є з діда-прадіда греко-католиком). Своя «гузаріанщина», свій релігійний модер­нізм (обновлєнчиство) і своя харизматія є і в середовищі УПЦ, і не в менших маштабах. Позитивне вирішення цієї проблеми здатне зробити могутній вплив на подальший розвиток українсь­кого суспільства і його державності.

Вирішення греко-католицького (самого по собі окремо від зовнішнього нехристия­нського впливу) питання на практиці зводиться до подолання банального комплексу непов­ноцінності (галицького хуторянства) в масовій психології греко-католиків. Критика, сама по собі, не сприяє подоланню комплексу неповноцінності, скоріше сприяє замкненню людини у собі, тоді як доброзичливе (і відповідальне) ставлення здатне сприяти подоланню цієї соціальної і ду­ховної хвороби.

До середини 90-их ХХ ст., коли УІ’КЦ переживала період бурхливого росту, у кіль­кісному плані, на теренах Західної України, питання “Що далі?” не було ще для неї акту­альним. Але цей кількісний ріст вже в принципі став історією. Та й експансія на Сході України особливих успіхів для УГКЦ не принесла і навіть в перспективі не обіцяє таких. Можна прогнозувати що ці фактори загострять питання подальшого місця УГКЦ в суспільстві і державі. І найбільш гостро це питання буде стояти для самих греко-като­ликів. Роль секти в соціально-політичному плані навряд чи їх задовольнить. Ще і наяв­ність могутніх антихристиянських сил в Україні буде сприяти зближенню УГКЦ і УПЦ. Вже сьогодні сотні греко-католицьких громад в Західній Україні з вини православних роз­кольників (філаретівців і автокефалістів) є позбавлені (часто шляхом брутального насиль­ства) власних храмів. Наразі це гоніння розкольниками віруючих греко-католиків вміло подається зацікавленими силами як пряма провина УПЦ і більшість греко-католиків щиро вірять що це “москалі” позбавляють їх права володіння храмом; як і для загалу вірних УПЦ важко припустити думку про те, що розкольники переслідують не лише їх, а і греко-католиків. Та “немає нічого тайного, що би не стало явним”. Лише б не було це прозріння запізнілим, враховуючи руйнівну силу гузарівщини, релігійного модернізму і секти хариз­матів.

Коли один давній правитель зі Сходу, на таємній державній нараді, розповів про свій намір дати народу нову, вигадану ним, релігію один з його радників сказав: “Ні релігія, ні закони, ні вірування ніколи не повинні бути темою для обговорення Вашої Ве­личності, бо ці проблеми мають розв’язувати пророки, а не царі. Релігія і закон походять від небесного одкровення, й ніколи не виникають із людських планів і задумів. Від часів Адамових і до нині вони належали до місії пророків та апостолів, як управління державою належало до обов’язку царів. Царі ніколи не втручалися у сферу діяльності пророків – і не втручатимуться, поки існує світ, – хоча деякі пророки здійснювали функції царської влади. Я раджу вам Ваша Величносте, ніколи не розмовляти про такі речі”. Ще більш дохідливо це було пояснено члену Директорії Франції Ларевельєві-Лепо (кінецьХVШст.), коли він зачитав своїм колегам-міністрам довжелезний текст, який пояснював його релігійну систему. Коли більшість з них висловили своє захоплення, міністр закордонних справ Талейран, будучи одним з найбільш успішних аферистів свого часу, з іронією зробив зауваження своєму колезі невдасі: “Зі свого боку я хотів би зробити лише одне застереження: Засновуючи свою релігію, Ісус Христос спочатку помер на хресті, а потім воскрес. Вам теж слід учинити щось подібне”.

Нашим державним мужам також слід би було собі усвідомити, що твердження cuius region eius religio (хто править той дає релігію) – це загалом ілюзія і обставлений пастками хибний шлях. Більш близьким до істини є твердження religio regionis religio regis (релігія регіонів – релігія королів). Правителі які схвалювали релігію, сповідувану найчислен­нішою або принаймні найжиттєздатнішою громадою своїх підлеглих, здебільшого про­цвітали. Це відбувалося навіть незалежно від того чим вони керувалися у своєму виборі: щирим релігійним почуттям (що є ідеальним варіантом), чи суто політичними конформіз­мом. Та на усвідомлення цього сучасною панівною меншиною (80% якого складають іно­родці) в Україні особливо надіятися не варто, бо об’єктивно для них це є рівнозначним самозреченню. Хоча для Бога все є можливим. Лишень би ми усі не стали віровідступни­ками і не занедбували єдиного застереження Божого Закону при виборі політичних пра­вителів: “Не управлений ти настановляти над собою якогось чужоземця, що не з твоїх братів”/Вторз.17,15/. Згадаймо, коли Україною правили українці Кириченко, Підгорний, Шелест, Щербицький, Івашко і навіть Кучма жилося набагато краще, як при владііно­родців Косіора, Кагановича, Кравчука і Тімошенко. Не будьмо продажними дур­нями, котрі самі себе допомагають обкрадати.

P.S. Хай усі ті чужинці, котрі прагнуть пану­вати (духовно і політично) над народом Святої Русі-України, будуть прокляті, разом з їх слугами і холуями!

Advertisements