Позначки

, , , , , , ,


Обожнення політичної влади, тим чи іншим способом, було представлене в усіх відо­мих в історії людських цивілізаціях. Ще древній акадський цар Нарам-Сін (близько 2260-2225 років до н.е.) на доказ своєї могутності звелів проголосити себе “богом Акаду”. А на славнозвісній “Переможній стелі”, яку він звелів викарбувати на пам’ять про свою перемо­гу над еламітами (близько 2250 р. до н.е.) ми його бачимо у шоломі з рогами, котрі були на ті часи лише атрибутами богів.

Щось подібне відбувалося і з єгипетськими фараонами часів занепаду держави і суспільства, котрі від, “прихильників Атона”, на деякий час транс­формувалися у царів-богів. Після проголошення Сенатом Риму диктатора Юлія Цезаря імператором (у 45 р. до н.е.) у всіх храмах держави помістили його статуї. І в день його народження складали там спеціальні жертви, місяць липень назвали від його імені “юлієм” Врешті визнали його богом під іменем Юпітера Юлія, присвятили йому окрему святиню і спеціальну жрецьку колегію. Наступнику Цезаря Октавіану (у 27 р. до н.е.) Сенат надав почесне ім’я “августус” – божественний. А у 12 р. н.е. він дістав титул найвищого жерця, що давав йому право нагляду над усім релігійним життям Риму. їх наступники, аж до імператора Констянтина (поч. IV ст.) йшли по тому шляху.. Хоча в усі часи і в усіх народах було достатньо людей котрі вміли відрізняти людину від Бога і їх роль в історії була наразі завжди вирішальною.

На одній з фресок Лабіринту на о. Кріті є цікаве зображення місцевого правителя. Цар проходить серед високих, подібних до цукрової тростини, рослин, під ним літають метелики. Одна рука його притиснута до грудей інша відведена далеко назад. Що де? Цар на польових роботах? Тоді де коса чи посудина з зерном. їх немає. Перед нами символічне дійство. Володар Кріту не сіє і не жне. Він імітує працю своїми руками. По спільній думці вчених це зображення магічного ритуалу. Подібно африканським чаклунам цей цар-жрець, живучий серед розкоші в Лабіринті, оточений армією слухняних рабів, на ко­роткий час як би перевтілювався у селянина.

Людина завжди шукала видимого втілення вищих сил. Ця жага і породила царів-богів Акаду, імператорів Риму, з титулами “пана і бога”. Сліпа віра народів у геній своїх вождів, загальне і глибоке переконання, що вони усе бачать і провадять суспільство до процвітання, це сумне явище XX ст. походить своїм корінням в ті далекі часи, коли люди вірили, що від волі царів-жреців залежить плодовитість землі і благо народу.

Історія свідчить, що перед появою правителів з титулом “божественний” чи все­сильних вождів, у XX ст. відбувалося небувале зацікавлення суспільства, принаймні його провідної частини, окультизмом – таємним вченням, котре нібито давало “посв’яченим” можливість керувати духами, демонами і космічними силами. В магізмі окультизму при­ховано присутня ця духовна тенденція, котра вкорінена в первородному гріху людства: бажання поставити себе в центрі світобудови і примусити служити собі його сили. Тому магізм є явно посюстороннім. Вищим благом для нього є блага земні. Межа бажань мага – процвітання тут на землі. І навіть якщо в окультному світогляді і присутня віра у безсмер­тя, то вона носить виключно грубо-чуттєвий характер.

Маг завжди протистоїть священику. Це і не дивно. Внутрішній напрям окультизму і релігії повністю протилежний. Священик перш за все посередник між людьми і духов­ним світом. Він звертається до Бога з молитвою. Для мага радість містичного звертання до Бога пустий звук. Він шукає лише могутності в повсякденному житті. Він чекає від Неба лише дарів. Природу він прагне підкорити собі, а в людській спільноті впроваджує на­сильство. Влада тут підноситься над духом.

Ілюзорна влада над світом, яку несе з собою окультизм, завжди приводить до по­вного закріпачення людини. Людина, практикуюча окультизм, прагне усе контролювати і усім управляти, поступово стає рабом того над чим панує. Усі ці правителі-боги і дрібніші чаклуни реально були глибоко нещасними людьми і кінець-кінцем йшли у небуття трагіч­но і безславно.

Advertisements