Позначки

, , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,


Під атеїстичною державою розуміється та держава у котрій атеїзм, заперечення релігії, є панівною ідеологією. Як історичний приклад атеїстичної держави найчастіше прийнято наводити Радянський Союз. Та, коли вже наводити цей приклад, попередньо необхідно зробити певні застереження, бо не на усьому історичному проміжку свого існу­вання у Радянському Союзі атеїзм задекларований мав своє реальне продовження у прак­тиці.

Гавриїл Костельник розглядав атеїзм як різновид віри:

“Чи хтось твердить, що Бог є, чи що Бога нема, то це одне і друге є вірою”.

Та він не вважав цю віру за релігію, бо “релігія це віра, з якої випливають обов’язки для людини, а атеїзм не накладає на людину ніяких обов’язків”. Хоча Костельник і визнавав, що до атеїзму психологічно можна дійти тільки по драбині позитивної віри. “Атеїзм, писав він, се лише закрут голови, якого многі дістають, зіп’явшися високо по релігійні драбині”. Чим і пояснював масове захоплення ін­телігенції атеїзмом. Критикував він атеїзм найбільше зате, що він “загалом не має у собі життєвої сили для життя суспільства. Він може жити тільки як опозиція, а опозиція вже є бодай в якісь мірі паразитом”.

<

З історії нам відомо, що російські революціонери-атеїсти, боролися з православною монархією, широко користуючись послугами майже усіх релігійних течій російської ім­перії, котрі мали якісь претензії до “панівної” тоді православної Церкви. Феномен цієї дивної співпраці у союзі атеїзму і опозиційної релігії в їх боротьбі проти панівної релігії, мабуть і полягає у відсутності в самому атеїзмі життєдайної суспільної сили.. Зрештою ця співпраця і стала фатальною для атеїзму в довоєнному СРСР. Коли у 1918 році вийшов де­крет “Про волю совісті і відділення церкви від держави” (тоді свобода совісті, в українсь­кому варіанті, називалася “волею совісті”), то вийшла у світ і офіційна брошура, котра по­яснювала сутність і практичне значення цього закону. У цій брошурі свобода совісті була згадана лише 11 разів, тоді як “гнобителі-попи” згадувалися 85 разів, Церква 43 (і завжди в негативному значенні), котрим протистояли, як взірець для наслідування, сектанти (8 зга­док: 6 позитивних і 2 нейтральні) й іудеї (7 згадок: 6 позитивних і одна нейтральна). Атеїз­му в брошурі відводилася досить маленька роль. Навіть релігійна віра, як така, тут особли­во не заперечувалася: з 16 згадок негативних було лише дві (3 позитивних і 11 нейтраль­них).

Цікавими у даному плані є думки сучасних дослідників марксизму, котрі розділя­ють Марксів і марксиський атеїзм. На відміну від марксизму, котрий заперечував існуван­ня Бога, сам Маркс відкидав саму постановку питання про існування, чи не існування Бога. І на перший план виводив гуманістичну перспективу суспільства, як розширення ра­мок самовизначення людини, внаслідок зникнення історично-культурних умов теїзму і атеїзму. Маркс виступає тут як “історичний гуманіст”. За його словами:

“Критика релігії звільняє людину від ілюзій, щоб вона оберталася навколо себе самої і свого дійсного сон­ця”.

Тобто критика релігії у Маркса це не атеїзм, а засіб його власної віросповідної боротьби. Прояв його власного себелюбства і антихристиянства.

Завдяки “історичному гуманізму” Маркса сучасні марксисти не виключають мож­ливості, що теологія зможе стати головною рушійною силою в революційному оновленні суспільства і побудові комуністичного майбутнього. Коли теологія зуміє інтелектуально розвинути соціально-історичні імплікації своїх уявлень, вона може стати викликом, поштовхом, і більше того, носієм критики негативного суспільного досвіду. У цей спосіб теїзм, хоч як це не парадоксально, уподобався б до свого гуманістичного критичного опо­нента (до атеїзму), “перейняв би” усі його “позитивні” імплікації. А про те, що теїзм може відігравати таку соціально-політичну роль, свідчать, на думку сучасних марксистів, його засади: есхатологія (як ” посилання на авантюру гуманума”) і любов, “яка є не лише інти­мом, а й імперсональним явищем”, тобто закликом до встановлення “правди”, “істини”, “рівності” і “миру”. /Е. Чимич/

Історичний гуманізм Маркса це заперечення конкретної – історичної релігії (хри­стиянства в особі Церкви) і водночас заперечення теоретичного атеїзму як суто теоретич­ного, а не практичного в соціально-історичному сенсі заперечення Бога. Маркс писав:

“Комунізм відразу починає з атеїзму (Оуен), а атеїзм на перших порах далеко ще не є ко­мунізм; адже і той атеїзм з якого починає комунізм, є ще переважно абстракція. Тому філантропія атеїзму з самого початку є лише філософська абстрактна філантропія, тоді як філантропія комунізму відразу є реальною і націлена безпосередньо на дію…”.

Та в дійсності цілковитої хибності розуміння висвітлення релігійного питання Марксом в російській соціал-демократії часів В.Ульянова не було. Архіваріус РСДРП, а пізніше керуючий справами ВЦИК В.Д. Бонч-Бруєвич (талановитий засновник радянсь­кої релігієзнавчої школи), зокрема писав: “Наше покоління завжди глибоко цікавилося до­лею релігійного питання, оскільки нам було ясно, що ця дуже серйозна проблема таїть свої коріння в соціальних глибинах нашого життя”. І ця зацікавленість була суто Марксо­ва. “Ми, – стверджував Бонч-Бруєвич, – переконливо завжди говорили, що в нашому світо­гляді немає і не може бути ні найменшого місця нічому ідеалістичному. Наш світогляд і наш метод зовсім інші по самій своїй суті, тому ми ставимося до усіх і усіляких проявів релігійної думки як до чогось зовсім чужого, що стоїть поза нами.” Більшовики (при­наймні їх частина), як і Маркс також ставили релігію поза собою, а не вдавалися у суто релігійний спір – Бог існує чи не існує. Це їх мало цікавило. Серед них були і богошукачі (Мережковський) і богобудівники (Юшкевич, Базаров, Богданов, Луначарський, Горький), котрі виступали за створення “нової релігії”, якою вони хотіли замінити існуючі релігійні догми, і котра би змогла поєднатися з марксизмом. Та питання про об’єктивне існування чи не існування Бога їх мало цікавило. їх цікавив лише той бог, котрий є витвором рук людських.

В.І. Ленін був у релігійних питаннях більш реалістичним. Він не створював нової релігії, він використовував вже існуючі релігійні течії у процесі російської революції. Ленін прекрасно розумів, що не потрібно ще раз дивувати світ винаходом “велосипеда”. Усе російське іудейство (біля 6 млн. чоловік) і релігійне сектантство, (загальний кількісний склад якого тоді досягав до 15 млн. чоловік, плюс 20 млн. розкольників), у великій мірі було вороже налаштоване щодо існуючої державності. Це вороже ставлення іудейства і сектантства до російського самодержавства можна було використати для задоволення за­гальнополітичних вимог російської соціал-демократії. І Ленін це робив. Ще в 1896 році він пише з Росії (під псевдонімом) нелегальну кореспонденцію про переслідування царсь­ким урядом секти духоборів в журнал Групи Визволення Праці “Работник”. І в подальшо­му цієї праці Ленін не полишав. Коли звернутися до газети “Искра”, цьому істинному ви­твору Володимира Ілліча, то і тут (з №1 по №52, коли Ленін її редагував) можна знайти в кореспонденціях, статтях, фейлетонах, постійні згадки про боротьбу сектантів за свободу совісті, за відділення Церкви від держави і школи від Церкви. Та і саму ленінську “Искру”, нелегально переправляли в Росію через сектантські структури. В очах і сектантів рево­люціонери тоді однозначно виступали як освічені люди, без сумніву бажаючі добра росій­ському народу. Ленін вважав, що “переслідування сектантів” царським урядом є спри­ятливим підґрунтям для соціал-демократичної агітації проти самодержавства. На другому з’їзді РСДРП Леніном була зачитана доповідь ” Розкол і сектантство в Росії” (написан­а спільно з Бонч-Бруєвичем) і була прий­нята відповідна резолюція “Про роботу серед сектантів”. З’їзд закликав усіх членів партії звернути увагу на роботу серед сектантів з метою притягнення їх до соціал-демократії “як течії спрямованої проти існуючого порядку речей”.

Захист сектантства (як і іудейства) соціал-демократи поєднували з нищівною кри­тикою Православної Церкви. За словами Бонч-Бруєвича , “Володимир Ілліч питання релігійної свободи, питання сектантське, питання боротьби з православною церквою ніко­ли не випускав з поля зору, а навпаки, вважав його дуже важливим”.

Критичне чи, вірніше, вороже ставлення до існуючої російської державності, було не єдиним і навіть не головним фактором, котрий поєднував іудо-сектантство і російську соціал-демократію. В основі цього єднання стояла ідея “раю”. Ідея “раю”, як така, об’єднує не лише певні групи у суспільстві, а й цілі народи. Існує лише різниця у розумінні цієї ідеї, а не її відсутність. Так серед індивідів, котрі вже певним чином визначилися у своєму розумінні ідеї “раю”, можна виділити дві групи: християн й іудеїв. Християни, усвідомлю­ючи усю обмеженість суто земного життя людини, переносять існування абсолютного блаженства, існування “раю”, в потойбічне життя. Основою цього перенесення є євангель­ська віра в Триєдиного Бога, безсмертя душі і Хрест Христа. Іудеї також прагнуть “раю” (принаймні для частини людства), вірять у Єдиного Бога і навіть вірять у безсмертя людської душі, та відкидання Хреста Христового позбавляє їх шляху осягненя абсолютного блаженства накресленого Всевишнім (зводить його лише до “авантюри гуманума”) і відповідно обмежує цей “рай” рамками земного буття людини. І, як правило, вони, обмежені суворою реальністю, на практиці зосереджують усі свої сили для побудови земного “раю” лише для себе, чи для обмеженої групи (власної родини чи плем’я). Побудова цього “приватного раю” досить часто відбувається за рахунок усіх інших, шляхом цинічного злодійства.

Нецерковні релігійні течії і атеїстичну соціал-демократію якраз і об’єднувала ця практична реалізація ідеї “раю”. З одного боку, воно виражалося через побудову “Царства Божого на землі”, а з іншого, – у побудові комунізму, по суті будучи лише різними визна­ченнями однієї мети.

Зокрема сектанти (і атеїсти), як правило, не вірили у безсмертя душі людини і Бога сприймали, не як об’єктивну реальність, а лише як “комплекс ідей”. Після 1917 року, як символ ідейної єдності між сектантами і більшовиками, в радянській пресі появився тер­мін “сектанти-комуністи”, котрий виражав чи не усі поза церковні релігійні організації Росії. Ці сектанти-комуністи, 9 грудня 1919 року, на сьомому з’їзді Рад, устами свого уповноваженого представника (толстовця І.М.Трегубова) заявили:

“Ми бажаємо спів­робітничати з вами у справі насадження комунізму. Ми не будемо докоряти вам, і ви не будете докоряти нам за те, що ми і ви йдемо до комунізму різними шляхами.”

XII з’їзд РКП(б) (Москва, квітень 1923) констатував, що, поряд з втратою колишніх позицій у суспільстві Православною Церквою, є значний ріст чисельності сект. А на XIII з’їзді (Москва, травень 1924) було наголошено на потребу особливо уважного ставлення до сек­тантів, які “зазнали найжорстокіших переслідувань з боку царизму”.

Не менш важливим фактором, який поєднував релігійне сектантство (й іудейство) і тодішню соціал-демократію, було і їх спільне ставлення до подружжя, приватної влас­ності, права і нації. Сектанти, зокрема хлисти, могли вільно віддаватися розпусті, мали право красти в домах, де були прийняті як подорожні, бо були переконані, що все нале­жить всім, а не виключно їх дійсному власнику. В них існувала уява, що подорожній не краде, коли бере якусь річ без дозволу, він лише випереджує бажання господаря йому її подарувати. Ще в середині XIX ст. дослідник сектантства Ліпранді називав це явище “чи­стим комунізмом”. Звичайно хлисти були крайньою формою вираження іудо-сектантсько­го ставлення щодо подружжя і приватної власності, та в основі всі вони були єдині. Подружжя не було для них усіх “великою тайною”, як у догматах Церкви, і загально прий­няті у суспільстві подружні обов’язки вони обмежували належністю до своєї релігійної ор­ганізації; на осіб, які були поза сектою чи кагалом, ці обов’язки не розповсюджувалися, були не обов’язковою, а лише особистою справою кожного іудея чи сектанта. Це саме від­бувалося і з їх ставленням до приватної власності; що можна було іудею і сектанту дозво­лити у сфері економічних відносин поза кагалом чи сектою, те далеко не завжди дозволя­лося щодо братів-одновірців. Ні подружжя, ні приватна власність не були у іудеїв, сектан­тів і соціал-демократів цінностями самими в собі, а цінностями набагато нижчого рівня, принаймні нижчими порівняно з інтересами і потребами релігійних організацій, чи політичних партій.

Що стосується ставлення до права, то іудеї і сектанти (як і соціал-демократи) не визнавали за ним також цінності самої у собі. Для них право було лише засобом і не більше, засобом задоволення власних інтересів. Належність до секти і кагалу, як і належ­ність до партії в однаковій мірі звільняла індивіда, принаймні морально, від повного до­тримання прийнятих у суспільстві норм і правил співжиття.

Іудо-сектантське розуміння “народу обраного” (ключового у їх релігійних вченнях) як і соціал-демократична гегемонія пролетаріату в однаковій мірі заперечували національне в житті окремого індивіда і суспільства в цілому. В перших релігійні групи, а в других соціальні класи виступали не як частина певного народу чи нації, а стояли поза ними. Тому сектантство і соціал-демократія мали космополітичний, антинаціональний ха­рактер, що їх у великій мірі й поєднувало.

Доречним буде згадати, що жиди і сектанти були рушійною силою Помаранчевої революції в Україні у 2004 р. Суть речей залишається незмінною.

Реально в 1917 році переміг не атеїзм, а атеїзмом, тим “закрутом голови” російської інтелігенції, скористалися неправославні релігійні течії, серед яких однозначно провідну роль відігравали жиди. Так, після захоплення влади у державі більшовиками, вони склада­ли біля 25% особового складу нового адміністративного апарату (в ЧК-НКВД їх було ще більше), а у найвищому керівництві держави ця частка сягала 80%; тоді як серед загалу громадян СРСР їх було не більше 4%. Цікаво, що в мадярській радянській республіці, у березні 1919 року, серед 48 урядових комісарів їх було 30, а серед 202 вищих посадових осіб держави жидів було 161, тобто зберігався той же відсоток, що і в більшовицькій Росії. Майже усі ті 20%, які не були жидами, були одруженими з жидівками; дружина Молотова – Перла Карп (псевдо поліна Жемчужіна), Кірова -Маріам Маркус, Куйбишева – Коган, Андреєва – Дора Хазан, Ворошилова – Голда Горбман (Катерина), Бухаріна – Есфір Гур­вич (друга дружина) і так далі.

Що стосується В. І. Леніна і Й. В. Сталіна, на котрих “вішають” усі злодіяння тодішнього часу, то автор не радить цього робити (і цього слухати) нікому, аби не потрапити під, прописане Св. Писмом, прокляття за наклеп. Не випадково, і не з політичних чи власних інтересів, відомий їх сучасник, російський поет С. Єсенін назвав Леніна спасителем Русі. Коли добре дослідити історію організації голоду 1932-33років, то можна прийти до висновку, що вона практично розпочалася після госпіталізації Леніна, спричинене пострілом жидівки Каплан. А Сталін, особисто, не під­тримував рішення ЦК партії, котрим збільшувався план хлібозаготівель на 1932 рік. В системі державного управління Сталін обіймав посаду хоч і Генерального, але лише се­кретаря.

Ще на початку XX ст. М.О. Бердяєв коментуючи факт масової участі жидів в соціал-демократичному русі, назвав останній “модернізованою трансформацією іудейського хіліазму, іудейського очікування месії – земного царя і земного блаженства без жерт­ви Відкуплення”.

Власне ворогом християнства є не так іудаїзм, сам по собі, як сатанізм який аж над­то сильно вкоренився в іудейському середовищі. Так в передмові до книги по Каббалі, іу­дейському містичному вченню, сказано: “Каббала в загальному є основою Західного Передання (Окультизму), і зокрема на ній базується уся Практична Магія, котра черпає з неї свою демонологію; /…/ Каббала займається демонологією”. По запевненнях самих каб­балістів їх тетраграмма (поєднання двох рівносторонніх трикутників у вигляді зірки Дави­да) є останнє слово магії і означає: “він той, ким він буде”. Трикутник спрямований вверх символізує Триіпостасного Бога, трикутник спрямований вниз—диявола. Символ Бога представлений чорним кольором (злий Бог) і з буквою альфа (Перший) на вершині; дияво­ла – світлим (добрий бог) з буквою омега (Останній). І в каббалі її адепти заперечуючи свободу людської волі пізнають своє божество через занурення у гріх, що є у великій мірі виправданням самого гріха. Не випадково богоборчий дух Бар-Кохби (якого самі іудеї назвали “сином обману”) був в жидівському народі домінуючим, як мінімум останні два тисячоліття.

У цьому контексті є зрозумілою участь жидів у багатьох ритуальних вбивствах (притаманних сатанізму); вірніше не так сама участь окремих його представників, а сам факт неймовірно активного захи­сту їх спільнотами тих своїх одноплемінників (чи вірніше одновірців), котрих звинувачу­вали у цих злочинах. З більш 200 зареєстрованих самими серйозними джерелами ритуаль­них вбивств в історії усієї Європи, до яких були причетні жиди, з їх жертв до лику святих були зараховані св. Рудольф в Берні (Швейцарія, вбитий в 1287 р.), св. Андрій в Рінні під Інсбруком (Австрія, 1462), св. Вернер в Обервезелі на Рейні( 1268), св. свм. Симон (Трієнт, 1475) і Лоренціо (Падуя, 1485) в Італії.

Звичні доводи жидівських авторів, що признання досягалося під тортурами, не вит­римують критики: ні світські, ні церковні суди (інквізиція) християнської Європи “виму­чуванням” свідчень з підозрюваних не займалися. Жидівський історик Сесиль Рот (Оксфорд) визнає у своїй “Історії марранів”, що інквізиція застосовувала тортури лише з метою досягнути визнання вже викритого злочинця, оскільки по закону цієї епохи без цього (на відміну від сучасних правил ведення судових справ) осудження не могло відбутися. Спроби жидівських джерел зобразити засудження за ритуальне вбивство, як практику “варварського середньовіччя” також не витримують критики: в XIX ст., коли про тортури не могло бути мови, зареєстровано найбільше число злочинів цього роду в одному столітті: 34 випадки по одним джерелам, 39 – по другим. Це стало можливим завдяки встановленню поліцейського контролю і реєстрації населення, а також вдосконаленню криміналістики, у той час як у середні віки встановлені випадки цього злочину, без сумніву, складають лише малу частину їх дійсного числа. Згадаємо, що статевий психопат і садист, барон Жіль де Ре (маршал Франції в 25 років), міг безкарно творити свої злочини на протязі 8 років (1432-1440), доки не був повішеним а потім спаленим на вогні 26 жовтня 1440 р. в Нанті; в підвалах тільки одного з його замків було знайдено біля 140 трупів дітей і молодих людей обох статей у віці від 7 до 20 років, але історики рахують число жертв близьким до 400. Цей випадок, звісно, не мав ніякого відношення до жидівства, і був визначений церковним судом, як сатанізм. Ніяких тортур по відношенню до Жіля де Ре. застосовано не було і його повне признання відбулося під тиском доказів, як це мало місце також і в багатьох інших випадках ритуальних вбивств.

В Росії вияснення питання про ритуальні вбивства вперше було доручено міністром внутрішніх справ Л.О. Перовським в 1844 р. чиновнику особливих доручень, знаменитому лінгвісту і редактору ‘”Толкового словаря великорусского языка” Володими­ру Івановичу Далю, який опрацював “Розыскание о убиении євреями христианских мла­денцев и употреблении крови их.», яке було надруковане в не багатьох екземплярах для службового користування, аби не налаштовувати народу проти іудеїв. Даль наводить більше 30 авторів на кількох мовах, які займалися виясненням цього питання в різні епо­хи європейської історії, цитує трактат Талмуда «Санхедрин», в якому сказано, що “діти християн є незаконно народженні, а писання наказує мучити і вбивати незаконно наро­джених”, й інші тексти Талмуда, котрі говорять про християн як про тварин, достойних смерті. Після опису 79 випадків ритуальних вбивств в Польщі, Даль розглядає ритуальні вбивства в м. Веліжі, Вітебської губ. (1827) і Варшаві (також в 1827 р.), в Мінській губ. (1833), в Волинській губ. В тому ж 1833 р. і особливо добре відому Вілежську справу 1823р. Православною церквою визнана канонізація двох жертв ритуальних вбивств, св.хлопчика Гавриїла (Білосток, 1690), здійснене греко-католицькою церквою, і преподоб­ного Євстратія (Київ, 1096). І був розпочатий процес канонізації вбитого в Києві у 1915 р. школяра Андрійка Ющинського (справа Бейліса). Окремі вбивства дітей в сучасній Україні також мають усі ознаки ритуаль­них жертвоприношень.

Самі іудеї, по великому рахунку, в усіх цих “темних” справах були лише заручни­ками богоборчих сил, в однаковій мірі ворожих усім релігіям, котрі сповідують віру в Єдиного Істинного Бога. Іудаїзм став лише благовидним прикриттям для цих богоборчих сил. По суті жиди спровоковані цими силами, у 1917 році перейшли Рубікон”, за яким вже немає ні повернення, ні місця для іудаїзму як релігії, а є лише погибель або навернення (у чисто релігійному розумінні). Це звісно принесло в історію людства у XX ст. багато трагізму, та це повинно було би колись відбутися. Зрештою “всяке торжество іудейства серед християнського народу є закликом (якщо не карою) для тих, які забули Хреста до християнства, нагадуванням про християнство як про єдино-спасенну творчо-будівничу силу суспільного життя й істинного прогресу народів”/проф.прот. П.Я. Светлов (1909).

Слова іудей, ізраїльтянин, відповідно християнської богословської традиції, означають члена Христової Церкви, як Старого так і Нового Заповіту, на відміну від вжи­вання в нецерковній літературі цих слів. У церковному розумінні суть світового процесу полягає не в протиставленні іудеїв з іншими народами, а в розділенні колись Богом вибраного єврейського народу на дві церкви – Новозавітну, Апостольську (яка складається з усіх народів) і талмудичну (котра також складається практично не з одних лише етнічних жидів)”. Тут термін “жид” визначає тих, котрі відкинули Христа і продовжують очікувати месію перебуваючи у суто формальних зв’язках з іудаїзмом як з релігією. В буквальному перекладі слово “іудей” значить “віруючий” (в сучасному їх народові віруючих як таких не більше 5%), а слово “Ізраїль” значить “зрячий Бога” (таких автор не зустрічав (чи не зміг побачити), про що дуже шкодує). Слова “жид”, “жидівство” в слов’янському тексті Нового Завіту вживається паралельно з словом “іудей”, як і в “Житіях святих” і богослужебних текстах. І вживається виключно у тих місцях де говориться про тих, котрі відкинули Христа. Тобто ці слова там мають виключно релігійне значення. Саме слово “жид” (чи “жєд”) існувало в слов’янській мові ще задовго до знайомства слов’ян з нащадками Ізраїлю, це слово було колись дієприслівником, а не іменником, і означало очікування, бажання. Сучасна секуляризована українська мова замість релігійного змісту надає слову “жид” якогось національно-вульгарного відтінку, на подобу “хохол” чи “кацап”. В той же час слово “іудей” об’єднало не об’єднаних людей. Чесно говорячи, усі жиди котрих автор зустрічав на своєму життєвому шляху виявлялися шахраями, наклепниками або і вбивцями стосовно українців; навіть віруючих (іудеїв) він на жаль не зустрічав. Тому вживати слово єврей (віруючий) стосовно представників цього етносу йому язик не повертається.

Що стосується словосполучення “політичний більшовизм”, то під ним ро­зуміється такий різновид політичної діяльності, який обмежений лише матеріальним світом; тобто це політика яка має “довжину” і “ширину”, але не має “глибини”, політика котра вирішує лише матеріальні (побутові) проблеми людини (проблеми хліба і видовищ”), політика котра є повністю відчужена від релігійних проблем людини. Аби бути в політиці (і не тільки в політиці) більшовиком не завжди потрібно бути войовничим атеїстом, чи просто нерелігійною людиною, досить робити незалежною свою практичну (у даному випадку політичну) діяльність від теократичної ідеї (від релігії). Політика лише тоді перестає (на думку автора) бути більшовизмом коли вона піднімається над чут­тєвістю людини і стає для суб’єкта політики (індивіда чи політичної партії) засобом ре­алізації теократичної ідеї. Це загальнотеоретичне розуміння терміну політичний більшо­визм. Окрім цього він ще й визначає конкретно-історичне явище — політичний режим встановлений в І917 р. у нашій країні. Звичайно політичний більшовизм, як такий, не об­межується лише існуванням цього режиму, але тут він розглядається в основному на при­кладі революції 1917р.

Хоча потрібно визнати, що велика кількість наших історичних більшовиків (зо­крема такі як Ленін, Сталін, Брежнєв, Адропов, Шелест, Щербицький й інші) часто аде­кватно реагували на виклики життя. І їх поведінка не була обмежена туманом історич­ного і діалектичного матеріалізму. Бо вони, хоч і наробили у своєму житті багато поми­лок (інколи жахливих), та не були по своїй суті себелюбцями і їх особиста історична роль полягала в тому, що вони, своїми свідомими діями, зупинили встановлення в радянській державі цілковито антихристиянської влади.

Релігійне сектантство толерувалося новою державою аж до початку 30-их років. Потім якось несподівано і в дивний спосіб майже повністю зникло: мабуть адепти тих релігій, давши велику (чи основну) частку кадрового наповнення партії більшовиків і по­бачивши реальні плоди своєї власної (справді самовідданої) праці, тихо відійшли від свого релігійного вчення. Сектанти, як правило, і так звільняли своїх одновірців від участі в релігійних зібраннях коли ті ставали більшовиками. Виглядало так, що політичний більшовизм у них рахувався вищим рівнем релігійної практики як участь у звичному релігійному житті секти. Це була ще одна причина занепаду релігійного сектантства в СРСР. Про цей занепад свідчить всесоюзний перепис населення 1937 року, згідно з яким загальна кількість сектантів зменшилася, як мінімум, у 20 разів у порівнянні навіть з доре­волюційним часом, і майже у 30 разів в порівнянні з 20-ми рр. Цей історичний факт мав би багатьох застерегти в сучасній Україні від необдуманих кроків у царині релігії. А особливо наших політиків з немудрими гаслами про “рівність усіх релігій”. Не такі вони і рівні коли судити по їх плодах. Враховуючи те, що основну масу господарського і партійного кадрового складу на місцевому рівні у 20-их і 30-их роках в Україні складали сектанти /історик І.Клібанов/, їх участь в організації масового голоду у 32-33 році є незаперечною і потребує донесення цього факту до відома наших сучасних співгромадян, котрі подалися за “щастям” у різного роду секти. За мученицьку смерть мільйонів українців помста буде невідворотною; якщо не від людей то від Бога! Духовне поєднання із злочинцями є також формою співучасті у злочині. Адже не одні Рикови, Кагановичі, Молотови, Хацаєвичі і Косіори цей злочин реалізовували. Та і сучасний геноцид українсь­кого народу (як і російського) не відбувається без участі різних сект.

Що стосується Церкви, то вона жорстоко переслідувалася новою владою. З 78000 діючих православних храмів до 1939 р. залишилося біля 100 (в Україні-20), а з більш як 100 тис. священнослужителів на волі було лише біля 500. І це тоді, коли під час всесоюз­ного перепису населення 1937 р. майже половина опитаних назвали себе православними (у кінці XIX ст. в Росії православні складали максимум 60% загалу населення імперії).

Доречним тут буде згадати неприємний факт, що у лютому 1917р. революцію в Росії підтримала, окрім сектантів і жидів, і велика кількість православного й католицько­го духовенства (як і в часи помаранчевої революції). І відповідно величезна маса просто­люду Росії пішли в революцію за прикладом цього духовенства, і тому не дивно, що коли туман революції розвіявся, мало хто мав бажання захищати духовенство від пересліду­вань нової влади. Велика кількість духовенства (і не тільки), у ті часи, спочатку була об­дурена, потім висміяна, і на завершення фізично знищена. Перепис 1937р. Свідчить про те, що не дивлячись на усі негаразди, християнські народи СРСР змогли зберегти свою традиційну віру і церковність (скоріш за все завдяки благодаті Св. Духа). Сектанти і жиди цього зробити не змогли.

Та вже 1941 року, з початком другої світової війни, перемігший у 1917 р. світогляд зазнав небувалого духовного занепаду. Після серії нищівних поразок на фронті, Сталін, за порадою митрополита ліванського Ілія, наказав здійснити хресний хід з іконою Казанської Божої Матері навколо Ленінграда, а потім і навколо Москви, до яких наближалися німці. Загарбники відступили. А у 1942 р. подібний хресний хід робили і навколо Сталінграда, і знову наслідки були позитивні. Знаменита Сталінградська Битва розпочалася з богослу­ження перед цією іконою, і лише після цього був відданий наказ до наступу. Ікону приво­зили на самі важкі ділянки фронту, де було критичний стан, в місця де готувався наступ. “Священство відправляло богослуження, солдат кропили святою водою”. Доречним буде згадати, що перед початком другої світової війни в Москву з Самарканда були привезені, священі для панівного в Радянській державі хазарського етносу, останки завойовника Тамерлана, з метою духовного забезпечення їх перемоги у майбутній війні. Перед приближенням німців до Москви їх вивезли як і тіло Леніна.

Держава в часи великих випробувань усвідомила свою залежність від Церкви і частково зробила відповідні висновки. Та раптова (насильницька) смерть Сталіна зупинила процес порозуміння Церкви і держави. Те, що Й.Сталіна хоронили і по церков­ному обряду, як православного, є досить багатомовним фактом.

У 1953 році відбулися великі зміни в особовому складі адміністративного апарату держави: жидівський клан, у великій мірі, був усунутий від влади. Ці кадрові зміни виявилися реваншем атеїзму: за чверть століття вже встигло виро­сти покоління титульного етносу, яке було виховане поза Церквою і традиційною культу­рою свого народу. Настала нова епоха власне і стала періодом реального атеїзму в СРСР.

< Цей період, який романтики (по намові панівного паразитичного етносу) назвали “відлигою”, для Церкви був періодом чергових випробувань. Недавно відкриті храми (це більше 14 000) знову закривалися, а віруючі знову переслідувалися (хоча фізичне вини­щення християн вже не відновлювалося, бо нехристиянський релігійний фанатизм був усунутий від впливу на державну владу). Цей період і виявив на практиці усю паразитич­ну сутність атеїзму. Багато негативних чинників, які проявляються сьогодні сягають своїм корінням у ті часи. Мрійництво інтелігенції, чиновницьке хабарництво і епікурейство партактиву, це все з тієї епохи. Все це і живило руйнівність “Перебудови”, а потім і вели­чезні страждання і людські втрати народу в пострадянському суспільстві. Хоча необхідно визнати, якби не волюнтаризм Горбачова і його оточення, тодішнє радянське суспільство змогло би позбу­тися усіх тих негативних чинників й еволюційним шляхом; без соціальних потрясінь і ма­сового зубожіння народу. Для цього були усі підстави: відродження і розвиток релігій­ності народу (цей процес розпочався ще у середині 70-их), практична відсутність чужорід­ного релігійного впливу, ріст авторитету Церкви у суспільстві, скептичне ставлення до атеїзму в масовій психології (початок 80-их), масове оцерковленя комуністів, політична стабільність, достатньо високий рівень матеріального забезпечення народу й інше…

Мрійники, злодії і епікурейці перебували між собою в постійній взаємній ворож­нечі, навіть і не підозрюючи, що вони пливуть прикутими до однієї “галери”, ім’я якій чут­тєвість. Усі вони відчували, що поза їх “світами” – намріяними, накраденими чи нагуляни­ми вже немає нічого таємного, що могло би усю їх практику зробити даремною. Це нази­вають відчуттям нічогості. І це відчуття нічогості дало їм (особливо дисидентам) впевненість у собі, і свідчило їм про їх панування над світом. Чуття нічогості стало осно­вою духу Перебудови з її більшовицьким гаслом “Иного не дано”. Цікавим є той факт, що дисидентський рух у 60-их роках критикував панівну тоді у державі КПРС за те, що вона відійшла від принципів марксизму (потрібно визнати що ця критика була справедливою). У цьому контексті виглядає не дивним те, що Перебудова, яку гаряче підтримали дисиденти, фактично закінчилася реанімацією політичного більшовизму (і марксизму) в державі, але вже з використанням іншої політичної символіки.

Гавриїл Костельник це відчуття нічогості і називав істинним джерелом атеїзму. На його думку проти чуттєвості, котре ще ідеалізоване розумовими концепціями, тяжка і без­надійна боротьба розумовими аргументами. Чуттєвість найлегше переконується протилеж­ним чуттям. Сучасні людські страждання найкраще самі по собі поборють це чуття нічогості.

“Біль від роз’ятрених ран бадьорить сонну душу” /Анонім/

.

Advertisements