Позначки

, , , , ,


Поєднання релігійної і політичної інституцій відбувається двома шляхами: 1) через особу правителя; 2) через етичне вчення.

Через особу правителя ототожнення відбувається тоді, коли правитель одночасно обіймає найвищі посади у державі і в церкві. У такій ролі виступала частина візантійських імператорів, англійські монархи (після закріплення англійським парламентом сувереніте­ту короля в релігійних справах у 1632-35 рр.), російські імператори (з часу скасування ін­ституту патріаршества в російській імперії у 1721 р.). Дана модель соціально-політичного устрою сприяє деякому розвитку, чи вірніше, росту держави, та завжди завдає великої шкоди духовності народу, що з часом приводить і до соціально-політичних потрясінь (падіння Візантії, лютнева революція 1917 р. в Росії).

Коли особа правителя виходить з сере­довища духівництва і, з часом, опановує окрім релігійної ще й політичну владу, то таке явище називають клерикалізмом. Хоча для цього і не обов’язково аби ця духовна особа юридично займала пост глави держави, досить її постійного втручання у суто світські справи держави. Коли правитель держави втручається в суто церковні справи, чи навіть юридично очолює церкву, то таке явище прийнято називати цезаропапізмом. Ототожнен­ня релігійної і політичної інституцій через особу правителя хоча і є в загальному негатив­ним явищем, та, все-таки, воно базується не на об’єктивних факторах, а на суто суб’єктив­них чинниках. Тому ці явища є завжди тимчасовими. Відходить особа правителя – зміню­ються і взаємини церкви та держави. Хоча може ще досить тривалий час зберігатися юри­дична спадщина у вигляді офіційного поєднання вищої державної і церковної посади. Та, як правило, це поєднання де-факто вже не діє. А з часом зникає і як юридичний чинник. Так було в російській імперії: багато російських імператорів не втручалися в суто вну­трішні справи церкви, хоча офіційно її і очолювали . Ці “свої” обов’язки вони перекладали на Святий Синод і на митрополитів.

Ототожнення релігійної і політичної інституцій відбувається через етичне вчення тоді, коли в панівній релігії недостатньо розвинута її інституція; тобто там ще не існує церкви як такої, і релігія там виступає не як містичне вчення про спасіння (як це є у церкві), а лише як спосіб життя (де надія на вічність пов’язана виключно з формальною приналежністю до їх спільноти і, як правило, до “царства божого на землі якого неможливо відокремити від життя держави. Сьогодні це явище часто спостерігається в ісламських країнах і в Ізраїлі. Так закони шаріату, які стали основою юридичної системи багатьох ісламських країн (як і закони іудаїзму), на відміну від європейського права не роблять різниці між гріховною поведінкою в релігійному зна­ченні та громадянською непокорою. І завжди не визнають права на свободу волі для окремого індивіда.

Більшість мусульманських народів СРСР, у своєму внутрішньому житті, судовою системою держави практично не користувалися; свої проблеми вони вирішували керу­ючись законами шаріату. І комуністичний режим особливо з тим не боровся. Формальне право на виконання смертних вироків, стосовно своїх одновірців, жидівська кагальна си­стема мала майже до середини ХІХ ст. у Російській імперії. Скоріше за все, неформально, керівництво жидівської діаспори промишляло ліквідаціями і в подальшому, враховуючи і сучасність (обставини вбивства Льва Троцького є у вищій мірі загадковими і нагадують роботу кагальних ліквідаторів). Існує думка, що місіонерська праця о.Павла Флоренського була успішною стосовно його світоглядного опонента іновірця й інородця Льва Троцького; котрого (через непереборні об’єктивні обставини пов’язані з його політичною діяльністю і етнічною приналежністю) Бог вподобив отримати хрещення кров’ю. Відомий український єврей, уманьський рабин Нахман, котрий перебував у складних взаєминах з ка­гальною владою, загинув у 1811р. від туберкульозу (разом з дружиною і сином). У ті часи вже давно вміли “обдаровувати” ближнього цією інфекційною хворобою, а лікувати ефективно ще не вміли. Сучасні хасиди приїзджають в Умань до іншого Нахмана.

Цей спосіб поєднання релігії і політики має суто об’єктивні причини і не залежить від волі окремих державних й політичних діячів. Це явище може не відбуватися лише при умові панування у цій державі абсолютизму, який завжди нехтує народною традицією, во­лею і релігійними почуттями власних громадян (бо така політична влада завжди покло­няється лише сама собі).

У 2001р. Захід, задовольняючи інтереси панівного паразитичного етносу, дозво­лив себе втягнути у війну в Азії, яку назвали боротьбою з тероризмом ісламських релігій­них фанатиків. Так, релігійний фанатизм є прикрою річчю, та збройна війна може лише захистити від чужого релігійного фанатизму, а не його побороти. Релігійний фанатизм не можливо побороти ззовні, його можна лише перерости, а для цього потрібна “тиша” миру. Збройна боротьба з релігійним фанатизмом на його “канонічній території” скоріш за все буде лише сприяти його поширенню і поглибленню, а не його подоланню. Постійне під­тримування Заходом світських урядів в ісламських країнах приводило лише до їх трансфор­мації в абсолютиські режими, котрі, як це відомо з історії, самі по собі творять “тепличні” умови для поширення фанатизму (соціального, політичного і релігійного). І вже не того фанатизму, який виростає з релігійної ревності, а того, який породжує розпач людини. Та й ніхто не може виключити поширення “бацили” абсолютизму у таких умовах і на держа­ви Заходу. А це вже набагато гірше як закордонний релігійній фанатизм. На жаль, існує достатньо підстав аби прийти до сумного висновку про те, що країни Заходу об’єктивно у цій війні зазнали поразки лише її розпочавши в Афганістані. Навіть й тоді коли військові виконають свій професійний обов’язок найкращим чином і бойові дії, самі по собі, будуть успішними для Заходу.

Наявність сьогодні в лавах тих кого прийнято називати терористами, великої кількості молодих людей, вихідців часто з корінних народів Заходу, є не що інше як прояв духовного занепаду самого Заходу. Як і стрімке поширення ісламу у Європі. І це зовсім не навіює оптимізму.

Advertisements