Позначки

, , , , ,


Коли оглянути сучасні держави світу, то впадає у вічі те, що специфіка їх соціаль­но-політичних систем співпадає з особливостями панівного там релігійного світогляду. Практична реалізація політичної влади у країнах з домінуючим впливом християнства є багато в чому відмінною від практичної реалізації політики в ісламських країнах, Індії, Японії, чи східно-азійських державах. Хоча в більшості тих країн офіційно проголошу­ються пріоритетними демократичні принципи державної політики, та одноманіт­ність офіційно задекларованого по різному реалізується на практиці. Панівний чи домі­нуючий релігійний світогляд накладає свій відбиток на політику, її прямо чи опосеред­ковано формує. Такі політичні терміни як “західний світ”, “мусульманський світ”, “право­славний світ” й інші відображають цей вплив віри на політику. Сучасні політики, мож­ливо, і не схильні визнавати прилюдно цей вплив та, все-таки, змушені на практиці з ним рахуватися. Так, майже усі, країни арабського світу у XX ст. здобули свою незалежність за допомогою власних секуляризованих, світських рухів, та вже протягом кількох наступних десятиліть політики тих країн вимушені були адаптувати своє законодавство відповідно з законами шаріату і назвати свої держави ісламськими. Щось подібне сьогодні (можливо) відбувається і в православній Росії, котра у важких муках і без особливих успіхів повертається до традиційних форм державного правління. З початку 2010р. появилися і в Україні певні ознаки повер­нення вітчизняної державності до своїх духовних джерел. Хоча, як і в кінці ХХ ст., перед веде у цій справі маленька Білорусь.

Складовими структури політики є політична свідомість, політичні відносини і політичні інститути. Для того щоб виникли певні політичні інститути, політичні партії, тощо, потрібні певним чином сформовані політичні відносини, стійкі зв’язки між громадя­нами і державною владою, в центрі яких завжди стоять інтереси та потреби суб’єктів політики. Політичні інститути є, по суті, засобами для задоволення інтересів та потреб суб’єктів політичних відносин. Інтереси і потреби без усвідомлення суб’єктами політики не можуть набути своїх конкретних форм. Функцію усвідомлення суб’єктами політики своїх інтересів і потреб виконує політична свідомість, котра, головним чином, і детер­мінує усі політичні відносини в суспільстві, і через політичні відносини, окреслює форми діяльності політичних інститутів. Політична свідомість, чи свідомість людини взагалі, як така, як спосіб відношення її до світу і самої себе, є основою політичного життя суспіль­ства.
Політичні концепції, як правило, не виражають усього розмаїття проявів політичної свідомості. Вони лише один з її рівнів, причому не найбільш масовий за соціальною ба­зою. Цей рівень характерний переважно для ідеологів. Політичні концепції утворюють лише теоретичний рівень політичної свідомості. Паралельно з ним існує емпіричний рівень, котрий формується на основі щоденного практичного досвіду громадян, фіксуючи безпосе­редні прояви політичної життєдіяльності суспільства. Ця емпірична свідомість виступає як буденна свідомість; її специфічними компонентами є норми моралі, звичаї, ціннісні уяв­лення і потреби, котрі реально виражають існуючі в суспільстві цінності і норми.

Політична свідомість не є цілковито вираженням дійсності, вона має риси відносно самостій­ного існування. Прикладом цієї самостійності можуть слугувати часто такі прояви в житті суспільства, як обожнення майбутнього, або ідеалізація минулого. Люди, котрі ніколи не були у тому щасливому майбутньому, можуть за нього життя віддавати, як і ті хто не має осо­бистого життєвого досвіду у минулих “золотих віках” можуть завзято їх вихваляти.

На основі таких “знань” (часто досить інтуїтивних), які з часом стають твердими переконання­ми, через практичну поведінку, політична свідомість творить об’єктивний світ.

По суті політична свідомість є вираженням не так якихось теоретичних чи емпіричних знань, як ін­туїтивно сприйнятої індивідом ідеї, котра і визначає поведінку живого суб’єкта політики. “Творча діяльність людини визначається ідеєю речі, яку вона прагне витворити” /П.Юркевич/. Коли ідея виступає для живого суб’єкта, як об’єкт для відданого служіння, який дає змогу суб’єкту вести осмислене існування, свідомість цього суб’єкта стає по суті віросповідною, на­віть і коли такою себе не визнає.

По-перше, вплив віри на політичну владу пояснюється тим, що віра і влада є по суті нероздільними поняттями; віра реалізується у владі, а влада легітимі­зується вірою і живиться вірою.
І, по-друге (опосередкований вплив), віра формує не лише світогляд окремої особи, а і ментальність усієї нації і визначає її національну ідею.

У процесі формування нації провідну роль відіграють процеси соціально-психологіч­ного порядку: історичний досвід, історична пам’ять народу, усвідомлення, своєї єдності… Усі ці процеси відбуваються під впливом релігії чи віри. Так, усі сучасні європейські народи, у тому числі й український, усвідомили спочатку свою належить до християнства, а вже потім формували свою національну ідентичність. Як підкреслює Б. Парахонський: “Християнізована свідомість, разом з пам’яттю про свою державність утворила становий каркас культурної свідо­мості української нації”. Національна ідея, національна культура, національний дух – це те, задля чого власне й існує держава як засіб реалізації прагнень народу. Існує багато ідеологіч­них систем, та чим система ідей ближча до релігійних витоків і прагнень нації, тим ближча вона до національної ідеї. Без месіанського усвідомлення православ’я у Росії, як третього Риму, не можна збагнути феномен російської державності. Без протестантського прагнення побудови Царства Божого на землі, неможливо осягнути та­кож і феномен США. Так і без соціального вчення католицької церкви годі вивчати політичну історію Західної Європи.

Від самих початків існування політичних інституцій вони шукали надприродної підтримки, аби надати самому фактору влади легітимної сутності. Суть проблеми полягає у тому, що жодні наукові чи навіть філософські доктрини без авторитету Бога не можуть беззаперечно пояснити чому одна людина повинна коритися іншій, чому є виправданою влада держави над майном (податки) і навіть над життям усіх громадян (військовий обов’язок). Ця проблема протягом усієї історії людства знаходила своє вирішення лише двома шляхами: через страх підданого перед репресивною силою політичної системи і через релігію. Остання завжди виявлялася більш дієвою і надійною. Світська влада вождя, кня­зя, царя, імператора чи всенародно обраного президента ставала і стає дійсно законною лише прилучившись до священного авторитету.

Єдиним джерелом влади можна оголосити народ (і навіть узаконити це положення), та змусити кожного індивіда беззаперечно приймати волю арифметичної більшості, як істину в останній інстанції, проблематично. Лише перенесення головної мети, сенсу буття індивіда, з дочасного, котре є неможливим без зла і страждань, у віч­ність, може створити стійку базу для вирішення цієї болючої для суспільства проблеми. Тобто, лише релігійна віра у безсмертя людської душі може перенести на другий план це разюче протиріччя між декларованою державою “рівністю усіх людей” й реальними пра­вами і можливостями індивідів, розділених майновим, соціальним, розумовим і фізичним становищем. Рівність перед Вічністю це єдина рівність яку неможливо заперечити ні в теорії, ні в практиці і, відповідно, це єдина реальна парадигма на основі якої можна кон­солідувати усе суспільство.

Кожна людина, самим фактом свого існування, володіє владою; вона сама є вла­дою. Кожна людина стверджує себе супроти небуття і супроти іншого. В силу самого сво­го буття вона здійснює вплив на своє середовище і на весь світ. Владою є все: батьківство-материнство (яке забезпечує дитині прожиття і потрібні знання), пізнання і творчість (як краса та одухотворення світу), а також влада у суспільстві, яка забезпечує мінімум ладу та миру, створює можливість передачі культури, пам’яті народу, а також вольового прагнення до спільного майбуття. Влада є преображення людини, її предвічна подібність до Бога, здійснення зв’язку людини з Абсолютом.

У цій перспективі влада не є пануванням. Панування (викривлення природи влади) починається після відступництво людини від Бога: тоді людина, віддана смерті, намагається забути свою нетривкість, здійснюючи панування. Вона раб смерті і має потребу в рабах, аби вважати себе богом, тобто безсмертною. Існує діалектичний зв’язок між таємним без­силлям та показним насильством. Така людина має потребу не лише в рабах, а і в ворогах; вона проектує свою тривогу на іншого і прагне його знищення, аби вбити свою тривогу. Тут влада, яка покликана по самій своїй суті давати життя, стає владою смерті. Ця влада смерті, у її політичному аспекті, найбільш сильно проявляється в державному абсолютиз­мі, в якому призначенням влади є лише здатність приносити смерть. Така влада обожнює себе і хоче аби їй поклонялися, і є по суті ідолопоклонною.

В дохристиянському світі обожнення влади здійснювалося відкрито. Євангельське вчення розрізняючи Царство Бога і царство кесаря, відкрило простір для свободи духу, свободи особи. Політична влада тут десакралізується, обмежується і підпорядковується. Вона законна коли вона на своєму місці і незаконна коли вона хоче аби їй поклонялися, коли вона нав’язує себе як завершену псевдобожественну повноту.

На думку багатьох дослідників (особливо з католицького середовища) до обожненя політичної влади сучасні суспільства повернулося під впливом концепції Гегеля про істо­ричний прояв “абсолютного Духа” в колективному становленні. За Гегелем, релігія – це усвідомлення абсолютної істини. Отже він ставить релігію на виразно теоретичний рівень, де йдеться в основному про пізнання істини. Таке розуміння релігії не може накладати обов’язків на індивіда і відповідно обмежувати його бажання. Абсолютизм це і є необмеженість політичної влади. При таких умовах (відсутності зовнішнього недосяжного для людини обмежуючого чинника) розглядання колективного становлення як прояв “абсолютного Духа” є стимулом для панівної меншини до абсолютизму в дер­жаві. Обожнення політичної влади повністю втілилося в абсолютизмі багатьох політичних режимів XX ст.

Твердження, яке узаконене в більшості держав світу, що єдиним джерелом влади є народ (котре перебуває у повній відповідності з концепцією Гегеля) є постійним запро­шенням правлячої меншини до “раю” абсолютизму, бо правляча меншина завжди має до­статньо засобів для маніпулювання суспільною свідомістю, і це постійно відчуває.

Бог є першопричиною усього, у тому числі і влади. Тому народ визначає не владу як таку, коли проводяться вибори до різних рівнів державної влади, а визначає лише тих осіб які будуть здійснювати владу, громадську чи політичну. Божественний Закон є у вищій мірі консер­вативним і ним маніпулювати можливо тільки короткий період часу. Ніхто не може дати того чого сам немає.

Церква не заперечує право держави на фізичний примус, вона лише обмежує його застосування. Також Церква не вимагає від політичної влади дій спрямованих на перетво­рення суспільства у “рай”, вона лише вимагає від держави запобігати перетворенню суспільства у “пекло”. У цьому напрямі фізичний примус с цілком правомірним, виправ­даним і необхідним.

Advertisements