Позначки

, , , , ,


Породжена епохою Відродження ідея відділення Церкви від держави церковними діячами розглядалася як “остання точка на дорозі секуляризації держави” і як “перемога атеїстичного духу”. Хоча варто згадати, що ця ідея впроваджувалася у життя не лише атеїстами, активними її прихильниками були і представники релігійних течій породжених Реформацією. Так, зокрема, Конституційна гарантія релігійної свободи у США основана на “Статуті про релігійну свободу штату Верджинія”. Цей Статут написав і впровадив у життя штату релігійний фундаменталіст Томас Джефферсон. Спонукало його до написан­ня цього Статуту бажання очистити вчення Христа від “викривлень” Церквою. Він на по­чатку XIX ст. писав: “Я радий, що в цій благословенній країні відроджується істинна доктрина єдиного Бога і я вірю, що кожен молодий чоловік живучий сьогодні в Америці на момент смерті буде унітарієм”. До секти унітаріїв належав і сам Джефферсон. Банальна конфесійна мета у справі відділення Церкви від держави була присутня і в Росії. У “Політичних вимогах баптистів” (квітень 1917р.) підкреслювалася нагальна необ­хідність відокремити Церкву від держави. Тоді вони також були повністю переконані що завдяки цьому відділенню усі громадяни поваленої імперії згодом неодмінно стануть по­слідовниками їх релігійного вчення. Та час не виправдав ні сподівань Джефферсона, ні сподівань наших вітчизняних релігійних сектантів. Усі вони, як згодом виявилось, були лише маленькими “пішаками” у “великій грі”. Суспільство, кероване відчуженою від Церкви політичною системою, пішло не по фундаментальному шляху унітаріїв чи бап­тистів, а по шляху подальшої секуляризації і духовного індиферентизму. І просунулося по цьому шляху так далеко, що сьогодні твердження, згідно з яким XXI ст. або віритиме, або стане останнім в людській історії поділяють не лише богослови, а і екологи, соціологи й філософи.

Розглядати відділення Церкви від держави як самодостатню цінність історія люд­ства не дала ніяких підстав. Це відділення є скоріше атеїстичним засобом боротьби з релігією, або засобом боротьби одного релігійного світогляду з іншим за вплив (як це сьо­годні говорять) на адміністративний ресурс держави, або, як мінімум, за нейтралізацію держави. Воно є лише перехідним станом від панування однієї релігії до панування іншої. І цей стан є однозначно конечний, навіть і тоді, коли триває століттями (Для релігії, пред­метом якої є вічність, це не великий проміжок часу). До гарантування громадянам свободи совісті (котре було завжди на прапорі поборників цієї ідеї) відділення Церкви від держави не має ніякого відношення. Це відділення часто заперечує реалізацію свободи совісті у практиці (в принципі заперечує можливість реалізацію віруючими теократичної ідеї в суспільстві) і тим її обмежує. Та найголовніше те, що це відділення є скоріш за усе станом духовного занепаду, а не станом розвитку суспільства. Бо коли на зміну одного релігійного світогляду приходить інший, більш досконалий, то йому період поглиблення секуляризації і духовного індиферентизму не потрібен в принципі. Хто чується силь­нішим, той перемагає свого супротивника у відкритому бою, без попереднього його ослаблення. У суто релігійній боротьбі це проявляється ще яскравіше; супротивника тут не вбивають, а спасають, шляхом підняття на вищий духовний рівень. Зовнішній тиск (економічний і політичний) потрібен в духовній боротьбі лише релігії нижчого рівня.

Релігійні течії, котрі схильні абстрагуватися від проблеми потойбічного духовного світу і повністю спрямовані на вирішення проблем цього життя, як правило, починають з релігійного плюралізму. Так Теософське Товариство засноване Блаватською виходило “на люди” з тезою: “Немає релігії вищої за істину”. Гарно і привабливо сказано, і хто би це заперечував (хіба що за невідповідність порівняння), коли б далі не було сказано цими “гуманістами” в глибині свого вчення, що “теософія це істина”. Ззовні найширші гу­маністичні погляди, а всередині неймовірний диктат. Вони з однієї сторони закликають до свободи, і відвертають від старих авторитетів, а з іншої закликають “поклонитися перед ідеалом, або перед тим кого вони вважають духовно вищими за себе”. Іншими словами відволікають від старих авторитетів і підпорядковують новим, звісно своїм і відповідно собі. І це явище є закономірним для релігійних течій у яких основним є їх власне земне процвітання.

Що стосується віротерпимості, то вона є доброю лише зі сторони віруючої людини, тут вона породжена повнотою віри, тоді як зі сторони невіруючого є лише виявом його безвір’я. У цій справі відділення Церкви від держави також ні до чого. Навіть релігійний фанатизм все таки є моральною силою, тільки в нерозвинутому, грубому стані. Так чи інакше, це є величиною позитивною, між тим як релігійний індиферентизм є моральною точкою замерзання. І коли при байдужості суспільства до високих ідей проявляється ве­лика турбота про блага матеріального плану (що ми і маємо сьогодні), тоді ясно, що на­ступив соціальний занепад.

Зрештою формальне політичне відділення церкви від держави історично відбувається лише тоді, коли є наявним процес деградації самої релігійної інституції. І завжди криза церкви є первинним етапом у процесі відділення церкви від держави. Зовнішні, нецерковні, фактори можуть лише прискорити цей процес. Коли виродження релігійної інституції дійде до своєї крайньої межі, тоді, згідно Св. Письма і церковного передання, має відбутися нове єднання дегра­дованої (проте вже об’єднаної, спільної для усіх релігій) віросповідної інституції і вселенської держави під проводом антихриста. (див. розділ ”Царство антихриста”)

На думку автора, є і позитивний вимір у цьому, в принципі негативному, явищі від­ділення церкви від держави. Це можливість, для окремо взятої людини, забезпечити свою власну свободу. Зокрема на право слухатися Бога більше як людей, без пролиття власної крові чи понесеня якогось іншого покарання. Бо занепад релігійної інституції про­являється в духовно-моральному падінні членів цієї інституції, зокрема особового складу самого керівництва. Яскравим локальним прикладом цього є мученицька смерть девять­надцятилітньої діви Жанни Дарк у 1431році, пізніше канонізованої до лику святих като­лицькою церквою. Тоді місцевий церковний суд, у складі шістнадцяти докторів і десяти бакалаврів теології, двох фахівців з канонічного права, одинадцяти юристів і п’яти осіб духовного сану, виніс рішення передати Жанну як єретичку окупаційні владі (це був час столітьної війни між Францією і Англією) на “подальший розгляд” її долі. І через два дні вона була страчена. Це, на жаль, є класичний і далеко не єдиний приклад єдності де­градованих представників релігійної адміністрації з окупаційною політичною владою. До речі і Христа розіпяли по тій же схемі; жидівський синедріон назвав Його богохульником і ви­дав окупантам власної батьківщини. І коли представник окупаційної влади Понтій Пилат не знайшов нічого об’єктивно гідного кари, в його адресу посипалися погрози від представників Синедріону донести в Рим на небажання прокуратора виконувати законодавство Риму стосовно особи котра назвалася Царем, підкріплені вигу­ками натовпу “Розіпни Його!”

Advertisements